Знаємо, який значний слід залишило Запорозьке козацтво на півострові. У його різних куточках прекрасно збереглися пам’ятки, що мають безпосередню належність до нашої колишньої козацької звитяги і слави. У клубі підводних занурень селища Новий Світ під Судаком зберігається коштовне навершя... булави, знайдене на дні бухти. У фондах Кримського краєзнавчого музею зберігається гармата XVI століття, одна з тих, якими були озброєні прудкі козацькі бойові чайки. Ще дві подібні корабельні гармати недавно виявили аквалангісти під Євпаторією. Цілком можливо, що саме на цьому березі в 1575 році висадилося козацьке військо, взявши спочатку невільницькі ринки Гезлев (Євпаторію), а пізніше й Кафу (Феодосію). Її древні стіни добре пам’ятають, як у 1616 році козацтво під проводом гетьмана Петра Сагайдачного на «чайках» підпливло до могутніх башт Кафи. Після нетривалої облоги захопило досі нездоланну цитадель, вщент розгромивши турецький гарнізон. Знаємо, як прославилися звитяжними походами задля визволення з полону козаків-побратимів і християн-невільників Михайло Дорошенко та Іван Сірко. На 1629 рік припадає ще одна маловідома, але вельми значна подія – блискавичний успішний напад козацьких загонів на ханську скарбницю в гірській цитаделі Мангуп-кале. Перші підмурки Севастополя у 1783 році закладали, тоді вже підневільні Російській імперії, козаки Чорноморського війська, пам’ять про яких зберегло ім’я Козачої бухти. Під час Кримської війни особливо прославилися козацькі розвідники-пластуни. Чимало цікавих свідчень збереглося про інші «козацькі мітки» в Криму.
 До речі, чимало цікавих подій нашої історії допоможе згадати тур «Місцями козацької слави», який передбачає не лише відвідання цих та багатьох інших об’єктів. Катання на конях у центрі кінного туризму «Бурульча», походи зі стилізованих під козацькі зимівники баз сільського туризму, участь у театралізованих виставах севастопольського клубу «Воїн» дозволять цікавим до вітчизняної історії долучитися до кращих традицій козацтва. Усе це з частуванням стравами національної кухні в супроводі музик, козацьких ансамблів, які представляють багатий і своєрідний фольклорний спадок часів козаччини, оповідями про маловідомі сторінки буття українських січовиків, знищення «клятою бабою Катериною» та Петром I, а потім й більшовиками останніх нащадків Запорозької Січі на Кубані.
 Відтак зростає зацікавленість у розшифровці численних таємниць періоду звитяги й вигублення козацтва, зокрема, у віднайденні казни й багатьох цінних реліквій Запорозької Січі, які після ліквідації Вольного війська Низового обмежене коло втаємничених у цю справу характерників, за переказами, зуміло вивезти з обложеної царськими військами України. Найвірогідніше – до Криму, переконує чимало серйозних дослідників тієї епохи.
 
СЕКРЕТИ СІЧОВИКІВ
 Попри те, що особливій команді карателів – руйнівників «гнізда нашої волі» було «височайше предписано» знайти і вилучити всі скарби запорожців, більша частина козаків дременула потаємними стежками в Туреччину, звісно ж, не лише з шаблями при боці, а й з різними давніми й недавніми військовими трофеями та скарбами, древніми церковними святинями «християнського воїнства», вважають історики. Особливо пильнували винищувачі Січі, щоб з їхніх рук не вислизнули головні реліквії й багатства запорожців. Аж до Дону були виставлені щільні пости й залоги, щоб не пропустити жодну козацьку валку з цінностями у Персію. Але ті, хто знав про цю секретну операцію козацької верхівки, вирішили перехитрити «москалів» — відправити у дорогу два обози. Перший, з тридцятьма просмоленими дубовими бочками з піском і камінням «на трьох возах при добрих конях», майже не криючись, рушив на Дон, якраз в російську пастку. Звісно, його потім перехопили і, не зламуючи бочок, опечатали та під посиленою охороною відправили імператриці «як подарунок від вдячних запорожців».
 Куди дійшла друга валка з двопудовими бочками, наповненими золотими монетами, коштовним камінням та ювелірними прикрасами, багатша за скарб гетьмана Полуботка, невідомо досі. За деякими даними, характерники, перевдягнені в чумацькі шати, довезли скарб до кордону земель війська Донського, де й зарили в лісі до кращих часів.
 Інші пошуковці переконані: козацькі цінності осіли в Криму, куди шлях запорозьким обозам тоді ще перегородити не встигли, бо він вважався найнебезпечнішим. Треті кажуть, що мають деякі свідчення благополучної доправки запорозьких багатств у Туреччину. Прикметно, що найбільш інформовані дослідники вважають, що найдоцільніше шукати нині ті зниклі скарби навколо стародавнього кримського вірменського монастиря Сурб-Хач біля керченсько-феодосійської траси, та на колишньому кордоні Війська Донського — біля міста Нахічевань, де через кілька років після зникнення запорозького скарбу з ініціативи й за кошт козака Симона збудували монастир Сурб-Хач, подібний тому, що багато століть височіє в гірському лісі Криму.
 Цю дивну збігами й оповиту легендами історію описано в одному з автентичних стародавніх документів: під час переселення на Дон вихідців із Криму до них приєднався козак-запорожець на ім’я Симон, що вміло прикинувся вірменином, відзначався великою набожністю, розумом, кмітливістю, знанням багатьох мов і хистом зодчого, тож переконав переселенців спорудити храм саме на березі річки Темернік, додавши на цю справу й чимало власних грошей. Через півстоліття монах Симон, помираючи, звірився настоятелю монастиря – відомому просвітителю й поету Арутюну Алмадаряну, що він останній з уцілілих, хто знає найбільшу таємницю Великого Війська Запорозького Низового, але відкрити її не встиг. Обмиваючи його тіло, монахи лишень скопіювали на пергамент витатуйований на спині побожного козака тризуб і жіночу голову, схематичне зображення якої дуже нагадувало обриси Кримського півострова. Дехто вважає, що відшукати козацькі скарби допоможе знайдений понад сто років тому старовинний пергамент з цим, сповненим загадок, сюжетом і перемальованими зі спини колишнього запорожця знаками.
 
ЗИГЗАГ ДОЛІ
 …Цікаво, що історія зі скарбами січовиків дивним чином знайшла своє повторення в роки громадянської війни, тепер уже з коштовними реліквіями нащадків запорожців, коли козацтво зазнало не менш нещадних репресій від уже «червоної імперії».
 Історики свідчать: створена в 1917 році Кубанська Рада через рік змушена була відступити зі своєї столиці – Катеринодара – до Новоросійська. За чутками, Рада вивезла понад 80 возів добра: золото й срібло, стародавні козацькі ікони в дорогоцінних окладах та інші, накопичені віками, цінності. Вартість їх нині оцінюють у понад п’ять мільярдів євро.
 Усім було відомо, що цей скарб козаки збиралися вивезти в Єйськ, а звідти переправити до Криму. Але де ті багатства поділися, невідомо й дотепер. Адже кубанське козацтво було кмітливе, вигадливе і хитре, не поступалося в цьому запорозькому, традиції якого намагалося зберігати за всяку ціну навіть у вигнанні. Звісно, замість оголошеного знову ж таки «під великим секретом» напрямку просування валки возів зі скарбом, як і століття тому, рушили зовсім іншим – таємним маршрутом. Дослідники схильні думати, що, як і в досі нерозгаданій кінцівці історії з порятунком чи безнадійною втратою запорозького багатства, кубанські козаки теж обрали вектором й істинного, й імітованого вивезення своїх реліквій і скарбів той-таки Крим.
 Проте дехто вважає, що далі засекреченої місцини на березі Дону чи Катеринодара, або Новоросійська скарб Кубанської Ради не виїжджав, бо був надійно захований найближче до рідних хат, щоб не наражатися на ризики збройного переслідування й нападів у дальній і небезпечній дорозі. Червону армію тоді кубанці відігнали аж до Орла, та навесні 1920 року вони повернулися. Комісари на той час затято шукали скрізь козацькі цінності – найретельніше в Новоросійську, проте так і не знайшли.
 …За дивним збігом історичних обставин, випадку чи примх долі, на «півострові древніх скарбів», який частіше називають музеєм просто неба, десь недалеко від кубанських реліквій або й поруч з ними може виявитися так само надійно приховане в час бід і руїни багатство скарбів Запорозької Січі. Чи поталанить комусь відшукати ті цінності, як і багато інших, про які залишається безліч оповідей і легенд різних народів Криму? Поживемо – побачимо. Головне, щоб вони не потрапили до рук мародерів. Адже кожен великий чи малий за обсягом скарб є дорогоцінною і неповторною пам’яткою нашої минувшини.
 А тому кожен факт рідної історії не повинен залишитися невідомим науці. Відомо ж бо: навіть у переказах і легендах нашого народу криється багато правди і знання про власну історію. Особливо в розсекречених таємницях. Бо через те, що у нас, українців, не завжди славних нащадків Київської Руси-України та Запорозького козацтва, було надовго викрадене та викреслене наше власне минуле, а деким і зараз старанно й запопадливо плюндрується вчорашнє й сучасне — вельми примарним виглядає наше майбутнє. Тому так прикро стає від зустрічі з тими земляками, які не знають до пуття навіть недавні події власної історії, не цікавляться сучасністю, не задумуються над прийдешнім України. Але ще прикріше, що дехто і знати не хоче навіть про ті історичні події, які стали хрестоматійною історією, хоча ще недавно змушені були перебувати в тіні й ранзі маловідомих – викреслених сусідніми і власними ідеологами сторінок нашого буття. Тож збагачуймо нашу пам’ять знанням сторінок своєї стражденної і звитяжної історії. Без цього справжніми господарями на своїй землі не станемо. Люби і знай свій рідний край – то дороговказ і нам, і нашим дітям. Доторкнутися є до чого: історія наша древня і багата, тож пізнаваймо її – збагачуймо власні душі знанням про найдорожче – Україну.

Віктор ХОМЕНКО.