Українська Таврика

НЕБЕСНА СОТНЯ!!! СЛАВА ГЕРОЯМ!

TROY — Wed, 26 Feb 2014 15:22:56 GMT

Місто Старий Крим мають намір позбавити статусу курорту

TROY — Tue, 24 Apr 2012 19:23:17 GMT

Депутати Верховної Ради АРК звернулися до Кабінету Міністрів України щодо пропозиції про виключення м.Старий Крим (Кіровський район) з переліку населених пунктів, віднесених до курортних. Про це УНН повідомили в Курортно-інформаційному центрі Криму.

Як зазначається в документі, наразі місто Старий Крим віднесено до курортних. У таких населених пунктах на південно-східному узбережжі Криму до ставки земельного податку застосовується коефіцієнт 2,5. Після проведення в Кіровському районі нормативної грошової оцінки земель вартість одного квадратного метра земельної ділянки в місті підвищилася в середньому в 7 разів, що, відповідно, спричинило різке зростання податку на землю та ставок орендної плати за землю для землекористувачів усіх видів і форм власності.

У зверненні уточнюється, що ці заходи призвели до невдоволення місцевої громади, яке вилилося в акцію протесту з вимогою зняти з міста Старий Крим статусу міста-курорту, оскільки це положення автоматично збільшує оцінку землі у 2,5 рази й може призвести до масового закриття підприємств, розташованих на території міста.

У пояснювальній записці говориться, що прийняття даного акта дозволить знизити в місті податок на землю, а також ставки орендної плати для землекористувачів усіх видів і форм власності. Результатом прийняття акту стане мінімізація податкового навантаження на підприємців, а також створення умов для розвитку малого бізнесу та збереження робочих місць у м.Старий Крим.

УКРАЇНСЬКИЙ КАЛЕНДАР. КВІТЕНЬ

TROY — Tue, 24 Apr 2012 19:21:15 GMT

22
1648 р. — козаки Запорозької Січі під проводом Богдана Хмельницького виступили в похід проти польського війська.
1838 р. — Тараса Шевченка викупили із кріпацької неволі.
1861 р. — Чорноморське козацьке військо перейменоване на Кубанське.
1918 р. — командувач ЧФ контр-адмірал Михайло Саблін оголосив наказом по флоту про перехід чорноморських портів у Чорному і Азовському морях у власність Української Народної Республіки.
1922 р. — у Подєбрадах (Чехословаччина) засновано Українську господарську академію, з 1932 р. — Український технічно-господарський інститут.
1942 р. — друга конференція ОУН прийняла рішення про розгортання боротьби УПА на два фронти, як проти німецько-фашистського, так і проти більшовицького поневолення в Україні.
Народився:
1974 р. — Василь Вірастюк, український стронгмен, володар титулу «Найсильніша людина світу — 2004».
Померли:
1919 р. — поляки розстріляли без суду композитора Остапа Нижанківського.
1998 р. — у Києві був убитий колишній голова Нацбанку України Вадим Гетьман.

23
Всесвітній день книги і авторського права.
Всеукраїнський день психолога.
1185 р. — київський князь Ігор Святославович вийшов у військовий похід проти половців, який описано в літописі «Слово о полку Ігоревім».
1775 р. — височайша Рада при імператорському дворі рекомендувала Катерині ІІ знищити Запорозьку Січ як «ненависну організацію».
1993 р. — у Києві розпочався 4-й з’їзд Спілки офіцерів України (СОУ).
Народився:
1878 р. — професор Григорій Ващенко, педагог і психолог, ректор Української богословської академії в Мюнхені.
Померли:
1920 р. — художник і графік Георгій Нарбут, автор гривні – грошових знаків Української Народної Республіки.
1965 р. — Петро Дяченко, український військовий діяч, полковник Армії УНР (з 23.06.1920), генерал-хорунжий (з 15.10.1929; наказ Війську УНР, ч. 6, 1 лютого 1961), генерал-хорунжий армії УНР (після 01.02.1961).
Був командиром полку Чорних запорожців («чорношличників»), які відзначилися у боях під Сидоровом та за Вознесенськ. Михайло Омелянович-Павленко назвав полк Чорних запорожців Петра Дяченка найкращим полком української армії.

24
1791 р. — почалася дипломатична місія Василя Капніста від українського дворянства до прусського короля у справі визволення України.
1918 р. — війська Петра Болбочана звільнили від більшовиків Сімферополь.
1938 р. — впровадження української мови як обов’язкової в усіх школах УРСР.
Народився:
1803 р. — Олександр Духнович, український закарпатський письменник, педагог і публіцист.

25
1586 р. — запорозька флотилія полковника Карпа Перебийноса атакувала Кафу (Феодосію).
1918 р. — Запорозький корпус військ УНР Петра Болбочана визволив від більшовиків Бахчисарай.
1920 р. — початок наступу польсько-українських військ проти більшовиків.
Народився:
1907 р. — Микола Трублаїні, український письменник.
Помер:
1913 р. — класик української літератури Михайло Коцюбинський.

26
Міжнародний день пам’яті Чорнобиля.
У Білорусі також відзначають День Чорнобильської трагедії. У Росії — День пам’яті загиблих у радіаційних аваріях і катастрофах.
На Чорнобильській атомній електростанції 26 квітня 1986 року відбулось планове виключення реактора, що тривало 20 секунд, і здавалося звичайною перевіркою електрообладнання. Проте за декілька секунд через різкий стрибок напруги стався хімічний вибух, у результаті якого в атмосферу було викинуто близько 520 небезпечних радіонуклідів. Вибух був настільки потужним, що забруднення розповсюдилося на значні ділянки території Радянського Союзу, які наразі входять до складу Білорусі, України та Росії. За офіційними повідомленнями, відразу після катастрофи загинула 31 людина, а 600 000 ліквідаторів, які взяли участь у гасінні пожеж і розчищенні, отримали високі дози радіації.
Згідно з офіційними даними, радіоактивному опромінюванню піддалися майже 8 400 000 мешканців Білорусі, України та Росії, що перевищує чисельність населення Австрії.
1626 р. — тисяча чайок гетьмана Михайла Дорошенка атакувала турецькі фортеці в Грузії.
1840 р. — у Петербурзі вийшло друком перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка.
1926 р. — Йосиф Сталін направив листа до Політбюро ЦК ВКП (б) України з критикою М. Хвильового та О. Шумського, чим було розпочато терор проти української інтелігенції.
Народилися:
1887 р. — Іван Кавалерідзе, український радянський скульптор, кінорежисер, драматург, сценарист. Народний артист УРСР (1969), автор пам’ятника княгині Ользі в Києві.
1890 р. — Микола Зеров, український поет, літературознавець і перекладач.
Померли:
1775 р. — український живописець, родоначальник художньої династії Лука Боровиковський.
1945 р. — Павло Скоропадський, український громадський, політичний та військовий діяч. Походив з козацько-старшинського роду Скоропадських. Офіцер армії Російської імперії. Учасник Російсько-японської (1904-1905 рр.) та Першої світової воєн (1914-1918 рр.). Гетьман Української Держави (29 квітня — 14 грудня 1918 р.). Один із лідерів та ідеологів монархічного гетьманського руху.

ТИЖДЕНЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ

TROY — Tue, 24 Apr 2012 19:20:19 GMT

Мене звати Марійка, я вчуся у 6 класі православної школи «Маріамполь». Ми вивчаємо багато різних предметів, але найважливіший із них — це урок православ’я. Люблю уроки математики, російської та української літератур, географію, музику, спорт, уроки праці та церковні співи.
У школі відбувається дуже багато цікавих заходів, пов’язаних з релігійними та державними святами, проводяться тижні з різних предметів. Нещодавно пройшов тиждень української мови та літератури. Тиждень відкрився в день рідної мови. Це була лінійка, де звучало українське слово про слово, про мову. У програмі тижня були різні конкурси: на кращу ілюстрацію до творів українських письменників, на кращу стіннівку з різноманітною тематикою, на кращий твір. Я намалювала писанку до прочитаного твору І. Калинця «Писанка», написала декілька творів. Один з них — це твір про мою першу вчительку Олену Геннадіївну Болдирєву. Інший твір «Зимова казка» — про зимове диво в Севастополі. Наш клас випустив газету про Лесю Українку. Ми підібрали цікавий матеріал про життя Лесі в Криму, помістили фото пам’ятника поетесі в Балаклаві, її вірші, написані в Криму і про Крим. А в день її народження провели лінійку, на якій знову ж йшлося про життя великої поетеси, звучала її чудова поезія. А яким цікавим було мовне змагання (брейн-ринг) між командами «Звук» 9 класу і «Слово» 8 класу! Скільки було переживань, ми намагалися допомогти команді «Звук», за яку уболівали. І наша допомога виявилась немарною, бо вони перемогли. У паузах між конкурсами учні нашого класу декламували гуморески П. Глазового про мову, про тих, хто зневажає мову. Це такі гуморески, як «Турок», «Кухлик», «У трамваї», «У магазині», «Тиха ніч» та багато інших.
Ще в кожному класі були проведені вікторини з української літератури, щоб виявити кращих знавців цього предмета. І ось вони — переможці: 5 клас — Вероніка Бєляніна, 6 клас — Тетяна Добровольська, 7 клас — Анна Головкова, 9 клас — Анастасія Соломахіна, 11 клас — Анастасія Неупокоєва. Під час тижня був проведений бінарний урок у 5 класі. Це був урок української та російської мови на тему: «Омоніми» (учителі Г. І. Плахутіна та Л. Л. Смоляр).
У попередні роки ми проводили дуже цікаві заходи: «Калина — символ України», «Ми тебе не забули, Тарасе!» Майже вся школа була одягнута в українські костюми на чолі з учителькою Л. Л. Смоляр. У кінці тижня були підбиті підсумки, переможці нагороджені грамотами.
Мені так хочеться, щоб всі вчили українську мову і не сварилися через неї.
Марія ШКУРО, 6 клас

МОЇ РОЗДУМИ ПІСЛЯ ПРОВЕДЕНОГО В ШКОЛІ ТИЖНЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Пройшов тиждень української мови та літератури, багато цікавого довідались, усім класом брали участь у випуску газети, писали твори на конкурс, читали гуморески П. Глазового, а потім писали допис у газету інформаційного характеру. Почав удома писати, а щось не виходить. А тут дідусь — мій постійний помічник — і каже: «Давай напишемо про українську мову в Севастополі». А проблеми є, каже дідусь, та ще й які. Мій дідусь Георгій Костянтинович Мельник — українець, дуже любить українську мову і нікого не боїться, коли розмовляє українською в Севастополі. А його друзі, теж українці, чомусь соромляться говорити рідною мовою. Дідусь розповів про один випадок: прийшов на ринок купувати мед і питає в жіночки: «А звідки мед?» А жіночка йому відповіла: «З Черкащини». Дідусь зрадів, думав поговорити з землячкою. Але в нього нічого не вийшло, бо землячка розмовляла ламаною російською. На питання дідуся — «Чому?» — відповіла: «Ідіть звідси, бо як почують українську, то й мед не купуватимуть, ще й лаятимуть». А ще дідусь розповідав, що на ринку він попросив продати йому пляшку соняшникової олії. Продавчиня з таким презирством відповіла: «Вы по-нормальному спросить можете?» Дідусь чемно пояснив, що так написано на пляшці. Продавчиня продовжувала стояти на своєму: «Мало чего на бутылке написано. Изъясняйтесь по-русски». Мабуть, продавчиня не розуміє, звідки та олія і хто її виробляє.
Отож, коли я дідусеві розповів про наш тиждень української мови та літератури, то він мені сказав, що не тижні слід проводити, а місяці, щоб довести до відома всіх севастопольців, що ми живемо в Україні, і мова державна є українська, яку треба шанувати так, як шанують інші держави свої мови в усьому світі.

Михайло ШОЛЬЧЕВ,
6 клас
(разом з дідусем Георгієм Костянтиновичем)

Матеріал з сайту:http://svitlytsia.crimea.ua/

НАЦІОНАЛЬНИЙ КРУГЛИЙ СТІЛ

TROY — Tue, 24 Apr 2012 19:17:08 GMT

«Крім влади і опозиції в суспільстві має утверджуватися позиція і точка зору вільних людей на те, що відбувається в країні та в світі. Позиція, яка не представляє інтересів політичних партій, не захищає інтереси корпорацій, окремих суспільних груп. Вона не є ПРОТИ когось. Вона – ЗА ціле суспільство.
Вільною може бути людина, яка звільнила своє мислення від омани та ілюзій. Незалежна громадська позиція вільних людей спирається на незалежне і неупереджене мислення. Його сьогодні бракує в нашому суспільстві. «Демократія, ринкова економіка, громадянське суспільство, права людини» — ці терміни, якщо за ними в свідомості людини немає належного змісту, легко перетворюються на політичні гасла та на засоби вишуканої маніпуляції та боротьби з політичними опонентами.
Така ситуація потребує невпинної праці мислячих людей з висвітлення цих понять, аналізу з їх допомогою проблем світової цивілізації та українського суспільства. І на цій основі – широке обговорення і суспільний діалог, визначення напрямків суспільного розвитку і громадянська просвіта».
(З робочих матеріалів до підготовки засад діяльності ініціативної групи «Першого грудня»)

Те, що власкор «Кримської світлиці» стане одним із 76 запрошених на Національний Круглий стіл, було несподіванкою. А втім, і це можна зрозуміти. Такий собі знак поваги до нашої газети, яка в Криму виконує функції своєрідного духовного маяка. Ну що ж, подяка організаторам акції! Бачити одночасно стільки відомих людей, спілкуватися з ними – це велике везіння. Надто усвідомлюючи, що вони перебувають на видноті упродовж двадцяти років, від самого проголошення незалежності України. Тоді були недоступними, а тепер ось… зовсім поруч. Однак нині не час фанфар і славословлень – цілком робоча обстановка. Кинулося у вічі: не видно людей, які люблять гучні промови. Самі лише філософи та аналітики. Може, це й краще. Зал приготувався слухати.

Першим узяв слово філософ Мирослав Попович:
— Європейська система цінностей включає глибоку віру в основоположні свободи, які забезпечуються завдяки політичній демократії і додержанню прав людини. Безумовне визнання демократії як єдино прийнятної політичної структури суспільства є аксіомою, на основі якої тільки і можливі різні політичні компроміси. Якщо залишитись у межах політичних оцінок, то те, що у нас відбувається, можна вважати розгромом політичної опозиції і наближенням до однопартійної системи. Як і чвари в керівництві після «помаранчевої» революції, так і згадані судові процеси знижують в суспільстві рівень довіри до державних інституцій та політичних лідерів. А ця обставина штовхає до силових розв’язок, до авторитарної системи. В остаточному підсумку успіх демократизації нашого суспільного ладу буде залежати від економіки. Заходи, що вживаються владою, мають пройти оцінку на економічну та політичну ефективність. Однак самою лише ефективністю не вимірюється успіх реформаторських зусиль. Економічна політика, як і вся діяльність держави, має ще й духовний, моральний вимір.
На тлі кричущої бідності широкого кола трудящих людей, на тлі наростаючої нерівності нових соціальних класових груп створюється атмосфера напруження, що являє собою великий соціальний ризик. Держава втрачає довіру мас як захисник справедливості… Хотілося б розглянути економічні проблеми з фахової точки зору, але в центрі уваги повинна бути загальногуманістична проблема, яка стоїть перед нами — ліквідація соціальної несправедливості.

Модератор круглого столу, відомий телеведучий Юрій Макаров подякував засобам масової інформації, зокрема телеканалу ТВІ, який транслював засідання, а також інформаційним партнерам, які провели Інтернет-трансляцію круглого столу або висвітлювали його роботу. Це «Українська правда», радіо «Свобода», газета «День», газета «По-українськи», «Лівий берег», «Телекритика», портал «Платформа», «Україна інкогніта», «Главком», «Західнет», «Слово Просвіти», «Високий вал» (Чернігів), «Західна інформаційна корпорація» (Львів), медіаплатформа Сумського центру досліджень регіональної політики, американська українська незалежна газета «Час і події» (Чикаго) та інші. Потім узяв слово Євген Сверстюк:
— Хтось, може, надіється на нові індивідуальні рятувальні пояси, але насправді у нас сьогодні все простіше. Йдеться про те, щоб глянути одне одному у вічі і взятися за руки. Нас зібрала тривога: ми втрачаємо відчуття справжності життя і відчуття ґрунту під ногами. Ми опинилися в полоні споживацького матеріалізму. Духовні вартості стукають у двері і в скроні... Вони єдино справжні, в них наш єдиний порятунок – як і сто, як і тисячу років тому. Той дзвін тривоги зібрав нас на Національний круглий стіл. Кілька слів про пошук нових вартостей. «Ініціатива Першого грудня» — це ініціатива церков, які мають сталі традиційні вартості і культивують їх. Утрачені комуністичні вартості були в основному християнськими вартостями «навиворіт». Тобто правда, але класова; добро – «з кулаками»; закон, але не один для всіх... Служіння, але вождеві. І, нарешті, ідеал щастя для майбутніх поколінь – своєрідна заміна потойбічного життя. Але треба повертатись до справжніх вартостей, хоч це і непросто. Ще ніколи в історії люди не змінювалися під впливом логічних аргументів, — любов і голод рухали ними. В епоху споживацтва і любов, і голод притуплені. Люди сміються з колишніх романтиків, спраглих високої любові, з революціонерів, спраглих справедливості, і навіть з авантюристів, готових на великий ризик. Зневажений і віками висміяний міщанин нині купається, як вареник у маслі. Його захищає філософія споживацтва. Він дбає про своє тіло і тільки про тіло. А ми апелюємо до ідеалістів, які не сприймають масову психологію, ми звертаємось до розуму, який вказує на прірву під ногами. Ще ніколи люди не лякалися прірви, ніколи не слухали попереджень. Але завжди якась незрима рука їх зупиняла... І тоді вони задумувалися над своєю вигодою. Мені вигідно, щоб сусідові теж було добре, щоб він був влаштованим і неагресивним. Виходить, ніби «любов до ближнього». В наших реаліях усі українські партії — посткомуністичні. Усі вони вирощені режимом, який заколисував ідейними словами утробне прагнення до матеріалізму. Тільки одні любили матеріалізм з кримінальним ухилом, інші – з авторитарною державністю, треті з національними сентиментами. Є матеріалісти з християнсько-демократичним забарвленням: «Дай… дай… дай…» – моляться вони. Нам треба відмежовуватися від корисливого матеріалізму і шукати сміливих людей, нонконформістів з ясним розумом і доброю волею. Фактично з цього починали всі реформатори і революціонери. Світ завжди тримався на Божому законі і на правді. Часто він відхилявся, але, зрештою, мусив повертатися до норми... Ми надіємось на рятівний інстинкт самозбереження, особливо на зусилля тих праведників, які є в народі. Ми надіємось на порятунок в Євросоюзі. Але для цього, передусім, треба реформуватися — і психологічно, і морально. Ми всі повинні піднятися вище до європейських стандартів. Коли ми піднімемось і зберемося з силами, то відчуємо, що нам потрібне входження до Європи на рівних. Європа охоче привітає Україну — не згорблену і зрусифіковану, а гідну і певну себе і свого демократичного шляху. Треба пізнати свої сили і покладатися на них. Слава Богу, нас не затягують в минуле «пастки» гордині і величі, як Росію… Потрібна мобілізація всіх духовних сил і сміливі починання!
Потім надавали слово бажаючим з умовою: виступати коротко, не більше п’яти хвилин. Ось деякі виступи:

Елла Лібанова, директор Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України:
— Науковці давно знають, що поки не задоволені первинні потреби, то переважна більшість населення (не маю на увазі духовних лідерів) не будуть дбати про демократію і свободу. Їх не так сильно турбує національна ідея... З цим треба рахуватися. В цьому сенсі весь світ сьогодні потрапив до своєрідної пастки. Зростання матеріальних потреб інспірується і збільшенням пропозиції, і абсолютно віртуозною рекламою... Ми закликаємо до відродження моральних цінностей. Я б дуже обережно до цього ставилася, бо не переконана, що традиційні моральні цінності так уже були поширені в Україні... Що все українське населення до революції жило за високими моральними стандартами. Якби це було так, то я не думаю, що відбулося б те, що відбулося. Тому є сумніви… І все ж ми маємо ініціювати формування громадянського суспільства, яке не через революцію (я категорично проти революцій, під якими б гаслами вони не відбувалися), а виключно еволюційним шляхом формуватиме необхідні моральні цінності, яке формуватиме нову психологію людей. Європейське суспільство – воно таке ж споживацьке, як і наше. Трохи нижчий ступінь нерівності, трохи менше багатіїв, трохи менше демонстрації свого багатства… Але воно також споживацьке за своєю природою. Тому не треба думати, що ми можемо мати успіх через місяць, через рік або через два роки. Це копітка праця… І дай, Боже, щоб наші діти і онуки жили в тому суспільстві, про яке ми мріємо. Але я думаю, ми можемо успішно створювати структури громадянського суспільства. І ми маємо боротися за свободу слова! Хочу закінчити словами Томаса Джеферсона: «Є різні види свобод. Але свобода слова є найголовнішою, тому що тільки з допомогою свободи слова можна захистити всі інші свободи…»
Віталій Нахманович, історик, провідний науковий співробітник Музею історії міста Києва:
— Ми маємо певну «піраміду потреб». Очевидно, що в кожній людині співіснують ці потреби. Так само очевидно, що розподіл людей за домінуванням тих чи інших потреб є більш-менш сталим. Тих, для кого основою є віра, в суспільстві менше, ніж тих, для кого основною потребою є їжа… Хоча людьми рухають потреби, але суспільством рухають ідеї. Ідеї виникають, розвиваються, а потім відбувається їхній занепад. Коли ідеї виникають, на перший план виходить віра. І тому в суспільстві правлять люди, які надихаються цією ідеєю. Чим далі суспільство занепадає, тим до нижчого стану скочуються домінуючі цінності. І той стан суспільства, в якому ми перебуваємо, просто відбиває стан ідей, які сьогодні конкурують в українському суспільстві. Чи то комуністична ідеологія, чи націоналістична, чи ліберальна. Або, скажімо, православна віра чи греко-католицька… З погляду історичного вони перебувають у фазі того чи іншого занепаду. І це виливається в нинішній моральний стан суспільства. Доки в Україні не буде оновлена одна з наявних ідеологій, або поки не буде створена нова ідеологія чи нова віра, яка згуртує це суспільство, ми не зможемо нічого зробити з мораллю… І ще потрібно пам’ятати, що поява нової чи оновлення старої ідеології не обов’язково призведе до таких наслідків, до яких ми прагнемо. Наочний приклад: сьогодні відбувається ренесанс у певній частині ісламського світу. Ми всі розуміємо, що люди, які вчиняють акти самогубства, щоб знищити якомога більше інших людей, не надихаються споживацькою ідеологією. Вони — люди віри. Але чи така віра нам потрібна? Кожне суспільство, кожен народ може сприйняти певну ідеологію. Бо в кожного народу свій характер. Не можна зненацька накинути будь-яку ідеологію народу… Моя теза така: моральна криза не є причиною занепаду суспільства. Вона є ознакою ідейного занепаду. А для його подолання потрібне оновлення ідеологічного стрижня нашого суспільства.

Олександр Палій, політтехнолог:
— Можна дивуватися не так моральному розкладанню нашого суспільства, як тому, що в ньому все ще зберігаються здорові сили. Що можна зробити в цій ситуації? Зараз у нас надзвичайно мала кількість людей, які можуть об’єднувати. Вони є, але розчинені в суспільстві. А ось вага і відповідальність тих людей, які на виду, є значно більшою. Ви всі, колеги, мабуть, відчуваєте цю відповідальність, інакше б вас тут не було… Як людина, яка має відношення до політичних технологій, можу сказати: саме на людях, які мають моральну вагу, лежить велика відповідальність. Якби оці люди, що сидять зараз переді мною, увійшли в опозицію або в якусь нову політичну силу, вони добилися б колосального результату для країни. Зараз величезна кількість потенційних виборців перебуває в пошуку людини, на яку можна покластися. На моє переконання, усуватися від цього і говорити, що ми будемо стояти поза цим, бо не хочемо забруднитися об політику, це буде не зовсім правильно з нашого боку. Просто настає такий момент, коли треба зробити вибір.
Філософ Мирослав Маринович у своєму десятихвилинному виступі нагадав головні тези, які пролунали у Зверненні українських церков від 1 грудня. Ось вони: головна причина негараздів прихована в нас самих, у духовній кризі, яка роз’їдає наше суспільство. Першоджерело суспільних негараздів — не матеріальна, а духовна убогість. Єднання суспільства навколо духовних ідеалів, громадська самоорганізація та взаємна підтримка – найкращий захист в умовах політичних та економічних криз. Виступаючий передбачив, що під час нарад на присутніх накочуватимуться цунамі ідей та емоцій. Однак вище перелічені тези є тими дороговказами, від яких ми не сміємо відступати. Не даймо втягнути себе в новий політичний проект, зазначив він. За нинішнього стану людського духу ми спотворимо навіть найкращий задум. Звідси й завдання для нації: знайти правильне співвідношення між поняттями державної системи, конкретної влади і ціннісної основи суспільства. Влада в демократичній державі належить тільки єдиному суверенові – народу. Будь-яке зловживання отриманим мандатом, усунення народу від реального впливу на переобрання своїх представників у державних органах призводить до узурпації влади, що руйнує як право, так і суспільну мораль. Мирослав Маринович наголосив, що країні потрібна не стільки політична революція, скільки духовне перетворення. Спершу «критичної маси» ентузіастів, а потім усього суспільства. Формула духовного перетворення означає готовність жити чесно самим і привносити мир і Божий лад у суспільство, яке позбавлене єдності та надії. Далі філософ деталізував проблему духовної єдності народу. Вона не є однозначним синонімом його регіональної гомогенності та ідейної гомогенності. Розмаїття місцевих особливостей не слід сприймати як ознаку духовного розколу. Розкол – це розрив стосунків, а не наявність структурного розмаїття, яке не виключає гармонії стосунків. Отже, історичні, культурні, ідеологічні, релігійні та інші відмінності серед регіонів України є багатством українського народу. Проблемою вони стають лише тоді, коли носії цих відмінностей перестають знати і розуміти одне одного. Це спричиняє брак довіри, яким спритно маніпулюють політичні махінатори. Брак єдності та взаємна ворожнеча є ахіллесовою п’ятою українського національного організму. Щоб обірвати ланцюг нескінченних політичних маніпуляцій і тим оберегти себе від чергових поразок, суспільство має домовитися про накладання низки добровільних «табу». Так, суспільство повинно вважати неприпустимою пропаганду міжрегіональної ворожнечі і використання цього інструмента в передвиборних перегонах. Будь-яка дискримінація регіонів, зокрема, в допущенні до високих посад, має вважатися неприпустимою. Має бути накладене табу на публічну конфронтацію з питань історичної пам’яті. Духовна єдність України можлива і досяжна, якщо ми пошануємо одне одного. Якщо сьогодні ми не можемо порозумітися щодо нашого минулого, то хай об’єднає нас майбутнє!
Потім була цікава робота в секціях, на яких розглядалися питання розвитку гуманітарно-духовної, політико-правової та економічної сфер, організація суспільної комунікації. Було щире безпосереднє спілкування з учасниками круглого столу. Зокрема, мені вдалося привернути увагу діячів церкви до деяких «світличанських» публікацій. Наприклад, до статті Валентина Бута з с. Міжводного Чорноморського району «Вичавити із себе раба…» (там ішлося про відчуження від громади парку та частини місцевого пляжу – «КС» від 24.02.2012). А також до матеріалу «Про наші ліси, парки і заповідь «Не вкради» («КС» від 30.03.2012), де також ішлося про відведення зелених зон під житлові забудови. У мене склалося враження, що церковні діячі також болісно сприймають усі ці неподобства і готові тісніше спілкуватися з народом, скеровуючи його енергію у мирне русло. «Гайдамаччину» залишимо історії, а ось цивілізований захист християнських цінностей стане нашим сьогоденням.

Сергій ЛАЩЕНКО

Матеріал з сайту: http://svitlytsia.crimea.ua

Північний Крим відрізали від залізничного сполучення

Manowar_ImMortiis — Mon, 31 Oct 2011 13:28:40 GMT

Депутати Армянської міської ради звернулися до Верховної Ради Криму з проханням опротестувати зміни маршрутів і скасування поїздів, що протягом багатьох років курсували через Армянськ.

Як нагадали в міськраді, розпорядженнями підприємства "Укрзалізниця" в серпні та вересні поточного року були внесені істотні зміни в графік руху потягів через станцію "Армянськ". Зокрема, з 1 жовтня був змінений маршрут прямування поїзда № 28-27 "Київ - Севастополь", внаслідок якого він перестав значитися на станції міста. Також з 30 жовтня скасовано курсування пасажирського поїзда № 656-655 "Керч - Херсон".

Як зазначається у зверненні, скасуванням зазначених поїздів "Укрзалізниця" позбавила весь Північний Крим залізничного сполучення як з основною територією Криму, так і з усією Україною. "Я думаю, що нам не треба залишатися осторонь від цього питання, тому що це погіршення соціально-економічного становища не тільки в нашому місті, а й у районі в цілому", - прокоментував ситуацію, що склалася міський голова Армянська Валентин Демідов.

У зв'язку з цим у своєму зверненні Армянська міськрада просить кримських парламентарів "поставити питання" перед Кабінетом Міністрів України та профільним міністерством щодо скасування розпоряджень "Укрзалізниці".

У міськраді зазначають, що аналогічні звернення вже були ініційовані в Красноперекопську і Красноперекопському районі, а також у Джанкої та Джанкойському районі. Такі ж звернення готують депутати Червоногвардійського, Роздольненського, Первомайського районів та інших населених пунктів Північного Криму.

Контекст-Крим, События

Помер Василь Джарти

TROY — Wed, 17 Aug 2011 19:50:35 GMT

Похорон голови Ради міністрів АР Крим Василя ДЖАРТИ відбудеться у четвер, 18 серпня, в Макіївці Донецької області.

Про це повідомляє сайт «Новини Донбасу» з посиланням на макіївський телеканал «ЮНІОН».

За інформацією телеканалу, о 10.00 в ТЮГ відбудеться траурна церемонія. О 12.30 труну з покійним перевезуть до Свято-Георгіївського собору, де відбудеться відспівування, після чого В.ДЖАРТИ поховають на макіївському кладовищі Червона Гірка (Козаче).

Як повідомляє ТК «Юніон», очікується, що на траурні заходи до Макіївки приїде Президент України Віктор ЯНУКОВИЧ, а також члени Кабінету міністрів України, губернатори всіх регіонів, делегації кримської Ради міністрів, Донецької області.

Як повідомляв УНІАН, В.ДЖАРТИ помер сьогодні вночі у віці 53 років у результаті хвороби.

За даними ЗМІ, наприкінці минулого року лікарі виявили у прем`єр-міністра Криму рак, у Німеччині йому зробили операцію, і він пройшов курс лікування. Після цього В.ДЖАРТИ повернувся на роботу в уряді автономії.

В.ДЖАРТИ очолював Раду міністрів Криму з березня 2010 року. Він також керував кримським відділенням Партії регіонів.

Кабмін створив Урядову комісію для організації похорону В.ДЖАРТИ, яку очолив перший віце-прем`єр-міністр — міністр економічного розвитку і торгівлі України Андрій КЛЮЄВ.

Довідка УНІАН. В.ДЖАРТИ народився в селі Роздольне Старобешівського району Донецької області в сім`ї шахтаря. У 1981 році закінчив Донецький політехнічний інститут, в 2000-му - магістрат держуправління Донецького державного технічного університету.

На початку 2000-х років В.ДЖАРТИ був мером Макіївки, а також першим заступником губернатора Донецької області.

http://www.unian.net/ukr/news/news-451868.html УНІАН

ЦЕ ТАМ, У НИХ, "В" УКРАЇНІ, А У НАС КАЖУТЬ "НА" УКРАЇНІ...

TROY — Mon, 15 Aug 2011 15:40:08 GMT

Президент Росії Дмитро Медведєв вважає правомірним вживання прийменника "на", коли йдеться про Україну, повідомляє "Эхо Москвы".
2 серпня у Владимирі історик Уколова, говорячи про необхідність багаторівневої історичної енциклопедії в Інтернеті, навела український досвід створення подібного ресурсу. "Спроби створити таку енциклопедію, наскільки я знаю, вже мають місце на Україні. В Україні, вибачте", - сказала вона.
"На Україні. Це там, у них, "в" Україні, а у нас "на" Україні кажуть. Це відповідає нормам російської мови", - заявив Медведєв.

КОЗАЦЬКІ СКАРБИ ШУКАЮТЬ У КРИМУ

TROY — Mon, 15 Aug 2011 15:34:32 GMT

Знаємо, який значний слід залишило Запорозьке козацтво на півострові. У його різних куточках прекрасно збереглися пам’ятки, що мають безпосередню належність до нашої колишньої козацької звитяги і слави. У клубі підводних занурень селища Новий Світ під Судаком зберігається коштовне навершя... булави, знайдене на дні бухти. У фондах Кримського краєзнавчого музею зберігається гармата XVI століття, одна з тих, якими були озброєні прудкі козацькі бойові чайки. Ще дві подібні корабельні гармати недавно виявили аквалангісти під Євпаторією. Цілком можливо, що саме на цьому березі в 1575 році висадилося козацьке військо, взявши спочатку невільницькі ринки Гезлев (Євпаторію), а пізніше й Кафу (Феодосію). Її древні стіни добре пам’ятають, як у 1616 році козацтво під проводом гетьмана Петра Сагайдачного на «чайках» підпливло до могутніх башт Кафи. Після нетривалої облоги захопило досі нездоланну цитадель, вщент розгромивши турецький гарнізон. Знаємо, як прославилися звитяжними походами задля визволення з полону козаків-побратимів і християн-невільників Михайло Дорошенко та Іван Сірко. На 1629 рік припадає ще одна маловідома, але вельми значна подія – блискавичний успішний напад козацьких загонів на ханську скарбницю в гірській цитаделі Мангуп-кале. Перші підмурки Севастополя у 1783 році закладали, тоді вже підневільні Російській імперії, козаки Чорноморського війська, пам’ять про яких зберегло ім’я Козачої бухти. Під час Кримської війни особливо прославилися козацькі розвідники-пластуни. Чимало цікавих свідчень збереглося про інші «козацькі мітки» в Криму.
До речі, чимало цікавих подій нашої історії допоможе згадати тур «Місцями козацької слави», який передбачає не лише відвідання цих та багатьох інших об’єктів. Катання на конях у центрі кінного туризму «Бурульча», походи зі стилізованих під козацькі зимівники баз сільського туризму, участь у театралізованих виставах севастопольського клубу «Воїн» дозволять цікавим до вітчизняної історії долучитися до кращих традицій козацтва. Усе це з частуванням стравами національної кухні в супроводі музик, козацьких ансамблів, які представляють багатий і своєрідний фольклорний спадок часів козаччини, оповідями про маловідомі сторінки буття українських січовиків, знищення «клятою бабою Катериною» та Петром I, а потім й більшовиками останніх нащадків Запорозької Січі на Кубані.
Відтак зростає зацікавленість у розшифровці численних таємниць періоду звитяги й вигублення козацтва, зокрема, у віднайденні казни й багатьох цінних реліквій Запорозької Січі, які після ліквідації Вольного війська Низового обмежене коло втаємничених у цю справу характерників, за переказами, зуміло вивезти з обложеної царськими військами України. Найвірогідніше – до Криму, переконує чимало серйозних дослідників тієї епохи.

СЕКРЕТИ СІЧОВИКІВ
Попри те, що особливій команді карателів – руйнівників «гнізда нашої волі» було «височайше предписано» знайти і вилучити всі скарби запорожців, більша частина козаків дременула потаємними стежками в Туреччину, звісно ж, не лише з шаблями при боці, а й з різними давніми й недавніми військовими трофеями та скарбами, древніми церковними святинями «християнського воїнства», вважають історики. Особливо пильнували винищувачі Січі, щоб з їхніх рук не вислизнули головні реліквії й багатства запорожців. Аж до Дону були виставлені щільні пости й залоги, щоб не пропустити жодну козацьку валку з цінностями у Персію. Але ті, хто знав про цю секретну операцію козацької верхівки, вирішили перехитрити «москалів» — відправити у дорогу два обози. Перший, з тридцятьма просмоленими дубовими бочками з піском і камінням «на трьох возах при добрих конях», майже не криючись, рушив на Дон, якраз в російську пастку. Звісно, його потім перехопили і, не зламуючи бочок, опечатали та під посиленою охороною відправили імператриці «як подарунок від вдячних запорожців».
Куди дійшла друга валка з двопудовими бочками, наповненими золотими монетами, коштовним камінням та ювелірними прикрасами, багатша за скарб гетьмана Полуботка, невідомо досі. За деякими даними, характерники, перевдягнені в чумацькі шати, довезли скарб до кордону земель війська Донського, де й зарили в лісі до кращих часів.
Інші пошуковці переконані: козацькі цінності осіли в Криму, куди шлях запорозьким обозам тоді ще перегородити не встигли, бо він вважався найнебезпечнішим. Треті кажуть, що мають деякі свідчення благополучної доправки запорозьких багатств у Туреччину. Прикметно, що найбільш інформовані дослідники вважають, що найдоцільніше шукати нині ті зниклі скарби навколо стародавнього кримського вірменського монастиря Сурб-Хач біля керченсько-феодосійської траси, та на колишньому кордоні Війська Донського — біля міста Нахічевань, де через кілька років після зникнення запорозького скарбу з ініціативи й за кошт козака Симона збудували монастир Сурб-Хач, подібний тому, що багато століть височіє в гірському лісі Криму.
Цю дивну збігами й оповиту легендами історію описано в одному з автентичних стародавніх документів: під час переселення на Дон вихідців із Криму до них приєднався козак-запорожець на ім’я Симон, що вміло прикинувся вірменином, відзначався великою набожністю, розумом, кмітливістю, знанням багатьох мов і хистом зодчого, тож переконав переселенців спорудити храм саме на березі річки Темернік, додавши на цю справу й чимало власних грошей. Через півстоліття монах Симон, помираючи, звірився настоятелю монастиря – відомому просвітителю й поету Арутюну Алмадаряну, що він останній з уцілілих, хто знає найбільшу таємницю Великого Війська Запорозького Низового, але відкрити її не встиг. Обмиваючи його тіло, монахи лишень скопіювали на пергамент витатуйований на спині побожного козака тризуб і жіночу голову, схематичне зображення якої дуже нагадувало обриси Кримського півострова. Дехто вважає, що відшукати козацькі скарби допоможе знайдений понад сто років тому старовинний пергамент з цим, сповненим загадок, сюжетом і перемальованими зі спини колишнього запорожця знаками.

ЗИГЗАГ ДОЛІ
…Цікаво, що історія зі скарбами січовиків дивним чином знайшла своє повторення в роки громадянської війни, тепер уже з коштовними реліквіями нащадків запорожців, коли козацтво зазнало не менш нещадних репресій від уже «червоної імперії».
Історики свідчать: створена в 1917 році Кубанська Рада через рік змушена була відступити зі своєї столиці – Катеринодара – до Новоросійська. За чутками, Рада вивезла понад 80 возів добра: золото й срібло, стародавні козацькі ікони в дорогоцінних окладах та інші, накопичені віками, цінності. Вартість їх нині оцінюють у понад п’ять мільярдів євро.
Усім було відомо, що цей скарб козаки збиралися вивезти в Єйськ, а звідти переправити до Криму. Але де ті багатства поділися, невідомо й дотепер. Адже кубанське козацтво було кмітливе, вигадливе і хитре, не поступалося в цьому запорозькому, традиції якого намагалося зберігати за всяку ціну навіть у вигнанні. Звісно, замість оголошеного знову ж таки «під великим секретом» напрямку просування валки возів зі скарбом, як і століття тому, рушили зовсім іншим – таємним маршрутом. Дослідники схильні думати, що, як і в досі нерозгаданій кінцівці історії з порятунком чи безнадійною втратою запорозького багатства, кубанські козаки теж обрали вектором й істинного, й імітованого вивезення своїх реліквій і скарбів той-таки Крим.
Проте дехто вважає, що далі засекреченої місцини на березі Дону чи Катеринодара, або Новоросійська скарб Кубанської Ради не виїжджав, бо був надійно захований найближче до рідних хат, щоб не наражатися на ризики збройного переслідування й нападів у дальній і небезпечній дорозі. Червону армію тоді кубанці відігнали аж до Орла, та навесні 1920 року вони повернулися. Комісари на той час затято шукали скрізь козацькі цінності – найретельніше в Новоросійську, проте так і не знайшли.
…За дивним збігом історичних обставин, випадку чи примх долі, на «півострові древніх скарбів», який частіше називають музеєм просто неба, десь недалеко від кубанських реліквій або й поруч з ними може виявитися так само надійно приховане в час бід і руїни багатство скарбів Запорозької Січі. Чи поталанить комусь відшукати ті цінності, як і багато інших, про які залишається безліч оповідей і легенд різних народів Криму? Поживемо – побачимо. Головне, щоб вони не потрапили до рук мародерів. Адже кожен великий чи малий за обсягом скарб є дорогоцінною і неповторною пам’яткою нашої минувшини.
А тому кожен факт рідної історії не повинен залишитися невідомим науці. Відомо ж бо: навіть у переказах і легендах нашого народу криється багато правди і знання про власну історію. Особливо в розсекречених таємницях. Бо через те, що у нас, українців, не завжди славних нащадків Київської Руси-України та Запорозького козацтва, було надовго викрадене та викреслене наше власне минуле, а деким і зараз старанно й запопадливо плюндрується вчорашнє й сучасне — вельми примарним виглядає наше майбутнє. Тому так прикро стає від зустрічі з тими земляками, які не знають до пуття навіть недавні події власної історії, не цікавляться сучасністю, не задумуються над прийдешнім України. Але ще прикріше, що дехто і знати не хоче навіть про ті історичні події, які стали хрестоматійною історією, хоча ще недавно змушені були перебувати в тіні й ранзі маловідомих – викреслених сусідніми і власними ідеологами сторінок нашого буття. Тож збагачуймо нашу пам’ять знанням сторінок своєї стражденної і звитяжної історії. Без цього справжніми господарями на своїй землі не станемо. Люби і знай свій рідний край – то дороговказ і нам, і нашим дітям. Доторкнутися є до чого: історія наша древня і багата, тож пізнаваймо її – збагачуймо власні душі знанням про найдорожче – Україну.

Віктор ХОМЕНКО.

http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=9210

МАРШРУТКИ НЕ ДЛЯ «ДАРМОЇДІВ»

TROY — Mon, 15 Aug 2011 15:28:52 GMT

Що ви знаєте про специфіку телефонних розмов, адже сьогодні без телефону – аж ніяк? Знаєте, скажімо, те, що якщо поважний чиновник, переважно працедавець, на ваше запитання, коли зайти за відповіддю, обіцяє передзвонити, то зовсім не слід цілими днями сидіти біля телефону – це звичайні садистські штучки тих, хто не хоче сказати вам просто у вічі: «Ні!» Не сподівайтесь почути відповідь і по довідковому телефону міськвиконкому. У будь-якому разі, серед моїх знайомих немає тих, кому б це вдалося. Пам’ятаю навіть, коли поважний міліцейський посадовець диктував телефон (нібито свій, власний) страйкуючим таксистам, яким допекло хабарництво на дорогах. Вони поспіхом записували його на тому, що у кого було, навіть на долонях. Чиновник закликав: «Тільки-но зателефонуєте, і я одразу ж наведу порядок!» Я зателефонувала того ж дня і потрапила у квартиру абсолютно сторонніх людей, яких посадовець обрав за «службу швидкого реагування» методом «тика».
На той час я дуже співчувала водіям маршруток, яких грабували «даївці» і які возили нас за одну гривню, і не думала, що з часом ситуація кардинально зміниться. Ось переді мною телефон фірми-перевізника «Демерджі»: 115-116, розміщений за спиною водія у маршрутках цієї установи. Там же «шановним пасажирам» пояснюють, якими вони користуються пільгами, зокрема, інваліди І та ІІ груп і учасники бойових дій ВВВ. Здається, всього п’ять категорій. Можна ознайомитися також і з витягом з Постанови уряду України, якою все це гарантується.
Та рибка, як кажуть, загниває з голови. За прикладом поважного урядовця оприлюднило «мертвий» телефон і підприємство «Демерджі» (у всякому разі, таким він є зараз). Довідавшись від чиновників найвищого рангу, що сьогодні величезним злом для держави є пенсіонери (про те, як вони усе своє життя вираховували податки із кожної трудової копійки, якось забулося), деякі водії маршруток розпочали масовану атаку на них, а передусім на інвалідів, котрим нібито гарантовано законом безкоштовний проїзд. І життя показує, що такими є не лише наші кримські реалії – водій маршрутки навіть склав про набридливих пільговиків пісню і не посоромився її виконати на конкурсі-шоу «Україна має талант». Виступ, сприйнятий аудиторією дуже схвально, до речі, навіть продемонстрували по телевізору.
Останньою краплею стала моя поїздка 14 липня у маршрутці № 53 АК 4911 АА, що перевозить пасажирів до 7-ї міськлікарні. Ще до того на зупинці «Привоз» мені поскаржився дідусь з паличкою, що потрібний йому автобус перед самим його носом зачинив двері. Сприйняла це як звичайну неввічливість чи неуважність. А дідусь бідкався: «Ще кілька років тому віз візок з овочами до самого дому, а ось тепер вже не можу». «Воно й не дивно, - подумалось, - у ваші вісімдесят з гаком».
І ось після довготривалого очікування я, нарешті, сама стала пасажиркою – платеспроможною і без візка. Але у автобусі виявилося двоє інвалідів – одному під вісімдесят та ще не дуже стара жінка. Лишенько, що тут почалося! Водій-молодик готовий був розтерзати цих людей, які не пожертвували йому на бідність по 2 грн. 75 коп. Яких тільки «компліментів» вони не наслухалися! Особливо образило (і мене теж) слово «дармоїди». Адже «дармоїди» - це явище суто сучасне. Варто було за минулих часів лишитися за межами громадсько-корисної діяльності, як до людини конвеєром йшли представники різних громадських організацій (сама була дружинницею) і створювали їй просто нестерпні умови, доки вона байдикувала.
Щойно по телевізору (як практично у кожній передачі) повідомляли про те, що за останні 20 років не було побудовано жодного пароплава. Це ж значною мірою стосується комунальних об’єктів, потягів, літаків, атомних електростанцій тощо, які створювалися колись «дармоїдами», а тепер перейшли здебільшого в «хазяйські» руки.
Та водій про все це, здається, не знав - не відав. А можливо, йому просто затьмарила розум жадоба до грошей. Половину слів у його монолозі становило популярне слово «з трьох букв», бо він, виявляється, має трьох дітей і шанує своїх батьків, яких теж треба утримувати.
Ну а як же бути тоді з чужими батьками, котрі не мають такого сучасного сина-горлохвата? А ось так, як він і продемонстрував це потім. Відчиняючи двері молодим людям, він зачиняв їх перед самим носом у літніх, які зовсім не обов’язково були інвалідами. Старенькі бігли за автобусом, що знову відчинявся для молодих за кілька кроків і знову залишав на вулиці небажаних пасажирів. Ця акція попрання людських прав і гідності тривала аж до виїзду на трасу, де курсують тролейбуси. Пасажири маршрутки, як зазвичай, підтримали водія, котрого «не можна нервувати», а старим порадили (навіть голодними!) сидіти вдома. Та він все ніяк не міг заспокоїтися. На прохання дідуся, який збирався поскаржитися до міськвиконкому, назвати своє прізвище, відповів теж у своєму хамському стилі. Можливо, тому, що знав: рибка гниє з голови, тож принижений і ображений «дармоїд» ніде і ніким не буде почутий.
Пригадалося, як наш Президент чемно і душевно звертався з екранів телевізорів та білбордів, вітаючи стареньких з Днем Перемоги й іншими визначними датами. Ну нехай не вистачає грошей на підвищені пенсії, але ж повага та людяність - це не бюджетоутворююча валюта.
А герою мого допису замаскуватися важко – кожна уважна небайдужа людина може навести чимало подібних прикладів. Тож, благаю, припиніть травлю тих, кому й так залишилося дуже мало. Це не «сталіністи» і «кати», як їх зручно тепер називати, а трударі, котрі невтомно працювали на суспільство майбутнього, що виявилося таким жорстоким і невдячним.

Тамара СОЛОВЕЙ.

http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=9199