На фоні світової духовної кризи (а в нинішній Україні вона позначається особливо) відбувається зміна орієнтирів і цінностей. Входячи в ринкові відносини, людина все більше відчуває страшну вагу грошей. Вона бачить, що нині під корисним розуміють те, що підживлює споживацтво, а багатство (власність) сприймають як престижність.
Такі високі поняття, як творча праця, творчість вироджуються в імітацію творчості — моду. Свободу починають розуміти як сваволю. Життєві орієнтири, як мінімум — «не гірше інших», а як максимум — «усім на заздрість». Ф. Бекон писав: «Багатство дуже добре, коли воно служить нам, і дуже погано — коли спонукає нами».
Все більшою стає прірва між бідними і багатими. Якщо багаті поринають у гедонізм, ловлячи щоденні насолоди, то серед бідніших українців помічаємо схильність до стоїцизму — вони мужньо зносять свою долю, не виказуючи потреб у страйках і заколотах. За звичкою вони не уявляють себе справжніми громадянами, які впливають на рівень життя і престижність власної держави, а все чекають «міцної руки» («що я можу», «моя хата скраю», «начальству видніше»). Досить живучі поняття, які свідчать про анемію громадянського чуття.
Все це ми спостерігаємо у сім’ях, громадських місцях, відчуваємо у спілкуванні. На екранах звестернізовані та американізовані програми, бойовики і жахи. Тож за цих умов проводити виховний процес за набором загальновідомих цінностей нелегко.
Якщо ж говорити про національне виховання, то дехто зводить його до того, що нагадує дітям, як поводили себе наші дідусі і бабусі, влаштовують у школах «бабусині світлиці», показують стародавній одяг, влаштовують вечорниці, посиденьки за вишиванням, обігрують різні обряди з використанням звичаїв, українських страв — коржів, галушок, вареників тощо. Діти співають пісні, читають вірші за сценарієм, складеним з допомогою вчителів.
Та бабусина піч і світлиця при всій їх вартісності не тільки побутовій, але й навіть сакральній, для сучасної школярки — річ з минулого. Минуле — це те, чого вже нема, людина живе в сучасному і мусить поводитись так, як вимагає нинішній стан речей. Після вечорниць у бабусиній світлиці та сама школярка йде на дискотеку і з великим емоційним піднесенням віддається африканським ритмам. І це — наша реальність. Масова культура править бал настільки, що ми вже непевно твердимо, чи є у нас власна елітарна культура. Вона вже ніби злилася воєдино з масовою, кічевою.
Які ж джерела нашої духовності можна використати з минулого?

ПОКЛОНІННЯ ЗЕМЛІ-МАТІНЦІ І ЖІНЦІ
Так склалося історично, що в нашій ментальності (світобаченні, характері, психологічному складі) дуже багато хліборобського. У цьому нема чогось принизливого чи менш цивілізованого. Наш рід з давніх-давен формувався на багатих українських чорноземах, тож він поклонявся землі, яка завдячувала йому неабияким достатком.
Недарма з тих же давніх-давен посягали на цю землю різні зайди зі Сходу і Заходу — кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, авари, хозари, печеніги, половці, монголо-татари. Недарма дехто з тих шукачів-кочівників злазили з коней тут, на нашій землі, і поруч з якими ставали хліборобами — скіфи, сармати, поруч яких вже формувалися слов’яни-анти, скловени, роксолани. А ближчі пращури з часів першого тисячоліття вже нинішньої ери так і називалися — полянами, бо трудились на полях, коло землі.
Все те не минулося безслідно. Наші київські князі та їхні дружини стали такими ж войовничими і невситними, як і скіфські чи гунські поклонники меча і коня, чи варязькі войовники. Перші козачі розбійницькі ватаги нічим не відрізнялись від подібних татарських. Але в жилах наших «войовників» текла інша кров, в якій багато важили земні джерела. Ця «заземленість» і любов до рідного краю робили їх непоборними, як Антея з грецької міфології. Навіть з розбійницьких ватаг вони потім формувались у патріотичні з’єднання борців за волю, православну віру і рідну землю.
Поклоніння землі-матінці бачимо у наших ще дохристиянських віруваннях, вона обожнена в билинах, піснях і думах, у прадавній українській міфології. Вона — жива істота, як і наша жінка богиня-Мокош, Лада, а за християнства Матір Божа-Покрова.
В українському характері багато жіночого, лагідного. Все те від землі, біля якої праця жінки — охоронниці роду завжди була визначальною.
У ментальності українця завдяки мальовничим обріям садів і гаїв, полів і степів під лагідним сонцем у помірній кліматичній зоні багато споглядальності, естетичного чуття і мрійливості.
Згадаймо тисячі картин, які висіли мало не в кожній другій селянській хаті у XVIII столітті на улюблену народом тему «Козак Мамай». Бойовий козак (про це свідчать розвішані на гілках дерева гаківниця, шабля, порохівниця) сидить під деревом у незворушній позі Будди з підігнутими ногами. Сидить замріяний з кобзою в руках. А поряд — поставець і карафка. За волю Батьківщини козаки покладали голови, тож на дозвіллі народ дозволяє їм повеселитися. Це було нормально. Не в січі, не в різні воліли бачити хлібороби Козака Мамая, а з кобзою руках. Бо й самі вони були такими — мирними, роботящими і музикально-мрійливими. Завжди мріяли про волю і співали про те в піснях, прославлених на весь світ.
Високий патріотизм, любов до Батьківщини, лицарський дух свободи і вселюдські цінності, пропаговані православною вірою, за яку козаки стояли беззастережно, — хіба ці якості зайві сучасній особистості! Конче потрібні. Нагадаємо, що М. Костомаров, готуючи програму Кирило-Мефодіївського братства, зазначав, що Україна не любила ні царя — як Московщина, ні пана — як Польща, і зробила з себе козацтво, цебто братство: «вступаючи туди, кожний ставав братом інших, хто б він не був перед тим, паном чи холопом, аби був тільки християнин, і були козаки всі рівні між собою: старшина вибирає уряд як повинність, і не було між козаками ніякої панської пихи, ні титулів».
Якщо й далі вести мову про ментальність українського народу, то її, на наш погляд, як не дивно, досить об’єктивно схарактеризував підданоцарський історик Д. М. Бантиш-Каменський, який при підтримці малоросійського воєнного губернатора Н. Г. Рєпніна-Волконського (брата майбутнього декабриста С. Г. Волконського) писав у 1822 р. одну з перших «Історію Малоросії».
Він писав:
«...На поле брани сын Украины видный, мужественный, не щадит себя, сражается за царя и родину; храбрость предков — главное наследие его. Она заставляет его забыть негу, ведет к славе. Скромный в хижине, полезный в службе гражданской, малороссиянин не уронит себя на кафедре проповедника и в кругу ученых, везде управляемый врожденным честолюбием».
Далі історик розповідає, що українці дуже охочі до співу і музики, наголошує на ролі в їхньому житті різних звичаїв і обрядів. Не тільки працювати, а й веселитись вони вміють цікаво і не вульгарно.
Ці та інші думки і факти свідчать, що у нас є на що опертися, виховуючи патріотизм сучасного громадянина України. На жаль, за нашими плечима є й сумні факти, які важкими карбами краяли серце українців, позначились на його характері.

«...І ЧУЖОМУ НАУЧАЙТЕСЬ, І СВОГО НЕ ЦУРАЙТЕСЬ»
З гіркотою в душі перегортаємо книгу Євгена Маланюка «Малоросійство», слухали розповіді по Національному радіо професора Анатолія Погрібного про те ж «змалоросійщення», русифікацію і нехтування рідною мовою і в наші дні. Ми — хворі і не лікуємось. А лікуватись треба перш за все з допомогою навчання і виховання.
Основою виховання українського народу є, насамперед, система ідеалів і вартостей, що є домінантною у культурі. А починається все з мови, з її звучання, з її мелодики. Подібно до пахощів, часто ледь вловимих, мовна мелодика запам’ятовується, входить у єство дитини. Потім вона відчувається у спілкуванні як особлива українська своєрідність, яка виявляється в особливій душевній тональності. Через мову ми не тільки виявляємо, оформляємо, а й формуємо своє світобачення, витворюємо свій своєрідний світ, в якому нам добре, зручно і затишно...
Але ж, особливо у містах, ми маємо російськомовне, сказати б, маргінальне (межове) молоде покоління, у якого немає зацікавлення у своєму, українському. Тому «не йде» українська книжка, не зустрічає співпереживання українська картина, мелодія, культура в цілому (від неї відгороджуються ярликом «шароварщина»). Тому тут, у місті, творчість українських митців часто не сприймають як співтворчість. У багатьох містах носіям української культури досить самотньо.
Міський маргінал як людина, котра втрачає свою етнокультурну тотожність, своє етнічне гніздо, — втрачає і свою індивідуальність, стає людиною-масою. Маргіналізація по суті відсікає людину від вищої культури, залишаючи для неї тільки духовну пустку вуличної субкультури, поп-культури та кічу.
Етнокультурні норми, установлені звички і приписи, певні глибинні сімейні традиції (а у маргіналів все це знівельовується) завжди були певним опертям на стрімких життєвих східцях. У цьому відношенні функція родинного осередку, як основного каналу етнокультурного самоутвердження нації, теж по суті заблоковується.
Думається, що наш народ зберіг себе як етнос попри всі намагання асиміляторів тільки тому, що він зберіг свої традиції в сім’ї, в своєму характері, в українській душі, уподобаннях і світобаченні. Великою мірою в тому заслуга «консервативного» села. Та зараз через вестернізовані, русифіковані пресу, радіо, телебачення і там бачимо сліди занепаду. Ось з чим ми прийшли до своєї самостійності. Наша маргінальна роздвоєність не дає змоги нам згуртуватись і будувати життя на нових демократичних засадах.
Все це дуже негативно позначається на виховному процесі в школі. Не бачити цього не маємо права. Діти ростуть, формується їхній світогляд, вони шукають орієнтаційної допомоги в розбурханому морі сучасного життя.                   

ПРО ОСОБИСТІСТЬ, ВИХОВАННЯ ТА ІДЕАЛИ
Освітянам і всім тим, хто причетний до виховного процесу, треба шукати нові орієнтири — яку країну ми хочемо будувати і хто в ній буде господарем? Насамперед — особистість. Нам не потрібні колишні «гвинтики», нам більше до вподоби вільні особистості європейсько-американського зразка. Активно пропагуємо вальдорфську систему виховання вільної особистості з врахуванням природних можливостей, систему Монтессорі з їх теоріями вільного, недирективного, ліберального виховання з урахуванням можливостей дитини. Хочемо виховувати патріотичну еліту, роблячи ставку на обдарованих дітей. Хто це має бути?
Борець за українську національну ідею й народні ідеали, всебічно і гармонійно розвинена, фізично досконала людина з глибокою правовою культурою, трудовою активністю, почуттям дбайливого господаря землі. Ця людина, з одного боку, має вміти заробляти на життя, а з другого — вміти жити гідно серед інших людей.
Цей ідеальний образ проглядається поки що невиразно. Один так захоплюється особистістю, що готовий договоритися до ніцшеанської надлюдини, а інший — весь у сумнівах, намагається налічити десятки, а то й сотні рис, які мають бути притаманні цій особистості. Саме такий підхід бачимо у наших недовершених виховних концепціях.
Відомий педагог Григорій Ващенко пропонував застосовувати християнський виховний ідеал. Багатьом до душі біблійний образ Ісуса Христа. Це ідеальний образ. Для смертного він, звичайно, недосяжний, але прагнути до цього ідеалу треба, бо, як писав І. С. Тургенєв, «Вартий жалю той, хто живе без ідеалів».
Людина і за нинішніх обставин не повинна втрачати кращих своїх рис. А щодо нового українця, який будує нарешті свою власну країну, то він має бути перш за все патріотом. Саме патріотичні почуття (любов до Вітчизни, свого народу, його традицій, відданість національній ідеї, готовність до героїчних вчинків і жертв) найбільш притаманні громадянинові.
А ми прагнемо до громадянського суспільства. Тож треба активніше братися за виховну роботу. Останніми роками їй відводиться замало уваги. Мовляв, то справа сімейна. А вчительство? Може, боїмося відповідальності?
Ще Р. Тагор казав: «Перші кроки завжди найважчі». Виховання в сім’ї і школі вестиметься ефективніше, якщо буде приклад батьків, учителів, будуть використовуватись народні традиції, яких, на жаль, залишилось небагато.
Про них мало розповідати, ними треба жити змалку.
Наприклад, автору цих рядків ще в дитинстві бабуся казала: «Не зачіпай ластів’ячого гнізда під стріхою, будеш рябим: ластовиння вилізе на носі і щоках. Не зачіпай і лелечиного гнізда на хаті, бо накличеш пожежу». Те запам’яталось надовго.
Запам’яталось і таке від дошкілля. Взимку наш дідусь Кондрат шив кожухи. Розкреслював шкури крейдою і тією ж крейдою нам, онукам, малював на долівці козаків на баских конях з вигнутими шиями. Робить дід розкрій і співає пісню про Устима Кармелюка із сусіднього села Головчинець на Вінниччині: «За Сибіром сонце сходить, хлопці, не зівайте, ви на мене, Кармелюка, всю надію майте». Розповідає про Кармелюка. Ми слухали, а потім гралися у кармелюківців: у багатих відбирали, бідним роздавали.
От вам і етнопедагогіка. Вже в школі читали оповідання Панаса Мирного «Морозенко», «Харитю» Михайла Коцюбинського, «Гайдамаки» Тараса Шевченка, «Тараса Бульбу» Миколи Гоголя... Все це засідало не тільки в голові, а й закарбовувалось найглибшими переживаннями в серці. Діяв позитивний приклад. «Довгий шлях повчань, короткий і успішний шлях прикладів» — зазначав Л.-А. Сенека.
У класичній літературі таких прикладів багато. Кожен герой вчить по-своєму. Їхній досвід переосмислюється і асимілюється наступними поколіннями. І в цьому зберігається виховне значення класики.
Потрібен сучасний герой. «Кому? — запитаєте ви, — отому «новому», який гребе в свої кишені і ні про що інше не думає? Він навіть податку сплачувати не хоче, живе лише «для себе». А чи потрібен наш ідеал отому дрібному «човникові», який судомно намагається щось виторгувати, викрутити на прожиття? Про старих я вже не кажу: вони навчені і минулим, і нинішнім. Виховний приклад потрібен нашим дітям і онукам. Поки що вони крутять «відики» з жахами.

НАСАМПЕРЕД — ДУХОВНІСТЬ
Без духовності добра не буває. Тому й заводимо мову про загальнолюдські цінності. А хіба цінності українського народу розходяться із загальнолюдськими чи християнськими? Тому не бачимо потреби протиставляти національні цінності загальнолюдським. В них багато спільного.
До істини, добра і краси, як складників духовності, треба ще додати Віру, Надію і Любов. Віра дає нам практичну енергію. Згадаймо: «Надія вмирає останньою». Без Надії — страх і розпач. А Віра і Надія разом породжують Любов. Ось фундаментальні цінності людської духовності. Тому шукаймо прийнятні ідеали, цінності і виховуймо на них дітей.
Самі цінності є певною системою ідей, фундаментальних понять і цілей, якими живе суспільство. Він виділяє п’ять груп цінностей: приватного життя; сімейного життя; сфери громадських відносин; національного життя; життя всього людства.
Зрозуміло, що ця система цінностей є лише універсальною схемою. Система цінностей залежить від головного ідеалу. У християнстві, як ми вже казали, є Христос, що втілює в собі ідеал добра. Отже, можна брати за ідеал Добро і Людяність.
Виховувати особистість? Так, нам треба виховувати з колишнього раба, «гвинтика» особистість. Схиляємось до прагматичної системи виховання такої, як на Заході Європи чи в Америці. Там зразок вихованості — соціальна коректність, підприємливість, почуття власної гідності, успіх, сила. Людина сама собі господар, їй не потрібен вищий авторитет (не сотвори собі кумира). Цей антропоцентризм породжує образ супермена. Добре, що в тій же Америці над суперменом стоїть закон.
А як поведе себе такий «супермен» за наших обставин, коли закони не діють? От тут-то і проблема. Наш супермен керується більше інстинктом, аніж суспільними нормами співжиття. Там особистість пам’ятає, що поруч теж особистість. А у нас вседозволеність. Як казав наш перший президент Л. Кравчук, маємо те, що маємо, — наркоманія, проституція, грабунки, вбивства, корумповане злодійство. Отже, нам треба піднімати силу закону, виховувати повагу до нього — тому такої ваги набуває правове виховання, а з ним — моральне, естетичне, бо ж пам’ятаємо слова Ф. Достоєвського, що краса врятує світ.
У нас є свої традиції родинного і громадського виховання — вони в нашій етнопедагогіці, звичаях і обрядах, у нашій культурі, починаючи з княжої доби («Поучення В. Мономаха»), в нашій філософії (Г. Сковорода, П. Юркевич), у педагогіці (К. Ушинський, Г. Ващенко, А. Волошин та інші). І, нарешті, в нашій ментальності, в якій завжди домінувало чуттєво-духовне над матеріально-споживацьким.
Висновок можна зробити такий: попри всі невизначеності і складнощі сучасного виховного процесу ми не можемо себе вважати зовсім спантеличеними у цьому світі. Нашим народом упродовж історії виплекано життєдайні джерела духовності. Вони, правда, дещо замулились.
Але при дбайливому ставленні до справи ми можемо їх старанно розчищати і черпати в них наснагу для впливового і гідного виховання громадян України.

Андрій БЕЛЕНЬ, член Національної спілки журналістів України

Джерело>