Наблизилася ще одна чорна та скорботна дата в календарі нашого життя. 76 років тому було скоєно один з найжорстокіших та найкривавіших злочинів в історії людства та найкривавіший - в історії України. Злочин Кривавого сталінського режиму - Голодомор... Коли люди пухли від зпстошення, там, за стінами Кремля, просто відворачували погляди і брехали. Нахабно брехали всьому світу. А люди мерли. Мерли сотнями, тисячами й тисячами тисяч. А солдати відбирали останнє із криками "Чего вы еще не подохли, мы же у вас все забрали!"... Коли стріляли навіть за нещасний колосок... Коли люди зо страхом дивилися, чи не йде продзагін РКЧА... і коли зараз кажуть, що вищезазначене - брехня... 

Представляємо вам статтю "Геноцид проти українства".

"Ходили опухлі, вмирали на вулицях. Зайшов до нас опухлий, просить "Дай...” Більше вже нічого сказати не може. Мама дала йому кусок хліба, і він вийшов бідний, сів під плотом, з’їв той хліб – і не встав” (Спогад очевидців – Хмельницька обл.)
Голод, який поширювався протягом 1932 року, набув найстрашнішої сили на початку 1933 року. Підраховано, що на початку року середня селянська родина з п’яти чоловік мала близько 80 кг. зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Інакше кажучи, кожний її член мав близько 1,7 кг на місяць. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя, навіть пили помиї з добре забезпечених кухонь членів партії.
Найбільшого розмаху голод сягнув після завершення роботи хлібозаготівельної комісії весною – літом 1933 року. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше – діти, і останніми – жінки. Але, перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство. Голод притуплював моральність. У багатьох місцевостях були зафіксовані випадки канібалізму. Партійні активісти продовжували конфісковувати збіжжя, не зважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. Один з таких активістів, Віктор Кравченко, згодом писав: "У бою люди гинуть швидко, вони борються, їх підтримує товариська солідарність і почуття обов’язку. Тут я бачив, як люди вмирають на самоті, поступово, вмирають страшною смертю, без усякої думки виправдати свою загибель самопожертвою в ім’я справи. Їх загнало в пастку і лишало там вмирати з голоду, кожного в своїй хаті, політичне рішення, ухвалене в далекій столиці за столами конференцій чи банкетів. Найстрашніше було дивитися на маленьких дітей, висохлі, як у скелета, кінцівки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди дитинства, перетворивши їх на замордованих примар, і лише в очах ще лишився відблиск далекого дитинства.”

Про масштаби дитячої смертності промовисто свідчить такий факт: у с. Плешкан на Полтавщині напередодні голоду 1932-33 рр. у школі усі чотири класні кімнати були наповнені учнями. Після голоду школу закрили – більше нікому було її відвідувати. За розповідями літніх людей, багато з яких на початку 30-их років були школярами, заняття в більшості шкіл 1932-33 навчального року майже не проводились: діти не мали ні сил, ні одягу, щоб відвідувати зайняття, й ходили до школи хіба заради миски баланди чи каші, що там готували для них. Не маючи сили бачити голодні муки дітей і з надією врятувати їхнє життя, батьки іноді підкидали своїх малюків під дитячі будинки у містах. З багатьох історичних та статистичних джерел випливає страшна цифра – не менше 3 мільйонів 900 тисяч дітей в 1932-33 рр. померли з голоду на землях розселення українського народу.
У 1933 році померлих від голоду по селах стало стільки багато, що трупи лежали на вулицях, дорогах, в хатах по кілька діб. Влада на місцях призначала окремих людей, котрі збирали трупи і відвозили їх на кладовища возами, одержуючи за свою працю продовольчий пайок. Вони здебільшого ховали людей у неглибоких ямах, земля в яких ще довго ворушилась, бо серед мерців нерідко траплялись і напівживі! Частими є розповіді очевидців про те, як люди просили візників не забирати їх на кладовище, але ті вантажили ще напівживих людей, мовляв, все одно помреш.

"Страшною була весна 1933 року. По селу їздила підвода і збирала по дворах мертвих людей. Були такі дні, що з однієї хати в один день виносили по шість душ. Деякі сім’ї ховали своїх рідних вдома у садку чи в кінці городу.” (Спогади очевидця)
Очевидці свідчать, що голод обмежувався українською територією, голодуючим українським селянам не дозволялось переходити або переїжджати в Росію. На кордоні з Росією стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України. Так само розстрілювали селян, які намагались врятуватися втечею через польський або румунський кордони.
Радянське керівництво довгий час не вживало заходів, щоб полегшити долю мільйонів голодуючих. Купи зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них голодуючих селян. В окремих випадках люди, яких ще не зовсім покинули сили, наважувалися на штурми зерносховищ. Їх розстрілювали, щасливіших після арешту відправляли на ув’язнення, там принаймні можна було поїсти! Часто навіть і сільських активістів, які допомагали реквізувати хліб, залишали помирати разом із іншими.

Вся тактика штучного голодомору в усіх напрямах була досконально продумана наперед, адже в той час, коли мільйони українців помирали з голоду, продовольство інтенсивно викачувалось з України, насамперед – зерно, яке вивозили на експорт за кордон.
Лист білоруських робітників від 15 липня 1932 року яскраво свідчить про те, кого виморювала радянська влада у 1932-1933 рр. "Всюди безліч голодних, обірваних українців, котрі лежать на вулицях містечок Білорусії. Українців голодом хочуть задушити, а в газетах пишуть про все добре. Чому правду не пишуть, що мільйони голодують... і на полі багато тепер гине хліба.” Цей лист доповнюють слова Роберта Консвеста, американського дослідника голоду 1932-1933 рр.: "Голод запланувала Москва для знищення українського селянства, як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями.”
Уважне вивчення географічних карт показує, що наприкінці 30-их років у кожній області України зникли чисельні населені пункти, що існували до 1933 року.
Починаючи з травня 1933 року колгоспне керівництво намагалося повернути до праці кожного, хто подавав надії на виживання. Але у більшості селян вистачало сил хіба для того, щоб дійти до колгоспного поля. Аби компенсувати недостачу в робочій силі, у порожні і напівпорожні села направляли студентів, військові частини, жителів міста. На "опустілі” землі України переселялися селяни з центральних районів Росії. Їм видавали спеціальні харчові пайки, дозволяли оселятися в спорожнілих хатах.
Голодомор в Україні був обумовлений не економічно, а політично, не можна заперечувати запланованості голодомору-геноциду.