Неодноразово доводилося спілкуватися з освіченими білорусами. Коли обговорювалася мовна тема, то всі вони, як один, висловлювали свою точку зору: «Україна сильна тим, що послідовно, непохитно відстоює свою державну мову. Можливо, є проблеми з економікою, рівнем життя, але ставлення до рідної мови викликає повагу…».
Все пізнається в порівнянні. Якщо порівнювати Вітебськ з Києвом чи Львовом, то такі асоціації можливі. А якщо копнути глибше – порівняти з Донбасом? І чи такою вже «патріотичною» є українська столиця? Чи можна Західну Україну порівнювати з республіками Прибалтики?
Ці питання турбували мене і двадцять, і тридцять років тому. Їздив, запам’ятовував, порівнював, зіставляв… Зрозуміло, що не міг звернутися у державні установи. Виручало те, що вивіски – вони і так у всіх на виду. Нічого не приховаєш від народу! Інша справа, що «прості трудівники» такими речами мало цікавилися. А якщо хтось із «гнилих» інтелігентів проявляв нездоровий інтерес до мовного питання, то дуже швидко потрапляв у поле зору КГБ. І все ж, декому боліло… Саме ця обставина змушувала партійних ідеологів діяти більш-менш гнучко. Певна логіка в їхніх діях таки була: зробити процес асиміляції менш болісним. Враховувалося все, навіть близькість до кордонів сусідніх республік.
* * *
Саме тому візуально селище Зарічне Рівненської області виглядало більш зросійщеним, ніж якби воно знаходилося кілометрів на тридцять південніше. Давайте перенесемося у 1989 рік. Уявіть собі, все населення розмовляє українською, а ось вивіски… У сусідній Білорусі вже давно все пишеться російською. То чи могла «мудра ленінська партія» не врахувати цієї обставини? Ні, звичайно… Тому й дала «добро» на візуальну русифікацію прикордонних районів Західної України. Школи ще всі українські, а ось вивіски вже наполегливо нагадують – яка мова є перспективнішою, на яку слід орієнтуватися. І білорусам морально легше.
Ось як виглядав місцевий кінотеатр у Зарічному 3 червня 1989 року: спочатку привертав увагу напис: «Вход», потім – «Сегодня», «Скоро», «Детям». Всі назви фільмів, що транслюватимуться, подані російською мовою. Всередині кінотеатру також наочна агітація: «Киноискусство, рожденное Октябрем», «Актеры советского кино», «Киноэкран-89», «Смотрите фильмы этого месяца», «План эвакуации зрителей из зрительного зала», «Касса», «Курсом ускорения». Українською лише один-єдиний напис: «На екранах України».
Русифікація торкнулася не лише кінотеатру. Ріжуть очі магазини «Бытовик» і «Промтовары», газети «Комсомольский прожектор» і «В свете фар».
На автостанції досягнуто певного «компромісу»: назви міст у розкладі руху автобусів подаються російською мовою: «Пинск», «Луцк», «Ровно», «Кузнецовск» тощо. А ось для сіл ще зроблено виняток: «Привітівка», «Новорічиця», «Вовчиці»…
У школах вчителі української мови ще закликають розмовляти чистою літературною мовою. Але російськомовні вивіски в райцентрі «агітують» значно переконливіше. Тому я й не дуже здивувався, коли 8 червня 1989 року в селі Білому побачив записку на дверях магазину: «Повіз отчёт». Ось такий потворний гібрид… Поряд з магазином, сиротливо похилившись, стоїть рекламний щит «Кіно». А поряд – новенький і свіжопофарбований – «Кино». Таке поєднання впливає на підсвідомість. Україна, слідом за Білорусією, рухається назустріч національному небуттю…
Але того ж року було ухвалено «Закон про мови». Українські письменники зробили майже неможливе – звели першу лінію барикад. Те ж саме зробили і білоруси. Розпочалася мовна «відлига», яка давала шанс на порятунок, збереження мов.
* * *
З тих пір приємніше стало їздити до Мінська. Щоразу помічав якісь нові білоруськомовні вивіски. Чи це впливало на свідомість білорусів? Думаю, трішки впливало… У 1994 році більшість «першачків» у Мінську вже навчалася білоруською мовою. На превеликий жаль, новоявлений «бацька» Лукашенко змінив курс, якого дотримувався Шушкевич. Почався планомірний «відкат» у шкільництві, торкнувся він і мови вивісок.
І все ж візуально Мінськ виглядав краще, ніж наші Луганськ, Донецьк чи Сімферополь. І заздрити українцям могли тільки ті білоруські філологи, які не бували на південному сході України.
У моєму розпорядженні декілька фотографій і вони дуже красномовні: газетний кіоск у Мінську виглядає значно «патріотичніше», ніж його український аналог у приазовському Мелітополі. Отже, заздрість білорусів є не завжди вмотивованою. У них «відкат» після наступу, а у нас на південному сході і наступу не було. Тут все залишилося без змін. Мелітополь 2007 року (а саме тоді було зроблено фото) суттєво не відрізняється від Мелітополя тридцятирічної давності… Хіба що написи на залізничному вокзалі тепер україномовні, та ще побільшало україномовних рекламних щитів. Але літературної мови від місцевих жителів ви не почуєте – вона тут досі у підпіллі.
* * *
В Одесі, Миколаєві, Запоріжжі я вперше побував тридцять років тому. Якщо говорити про мову вивісок, то, звичайно, ці міста суттєво відрізнялися від Києва чи Львова. В Одесі україномовних вивісок тоді було 20-25%. Причому, я тоді не зауважив жодної «Кав’ярні», «Перукарні» чи «Крамниці». Бідні одесити могли б і не зрозуміти… Українською подавалися лише ті назви, які суттєво не відрізнялися від російських за написанням. Скажімо: «Хліб», «Булочна», «Молочні продукти», «Гастрономія» тощо. І народ розуміє, і якомусь затятому поету-шістдесятнику можна було закинути: кричите про русифікацію, а українська мова присутня на вивісках навіть у причорноморській Одесі. А що вже тоді говорити про «глибинку»?
У «глибинці», дійсно, було трохи краще. Але несуттєво. У Миколаєві я нарахував до 30% україномовних вивісок. У Запоріжжі їх було, може, з 35%. Запам’яталося, що на залізничному вокзалі з трьох боків було написано: «Запоріжжя» і лише з одного: «Запорожье». Отже, шовіністи вже тоді могли б кричати про «насильницьку українізацію». Але не кричали, бо загальну тенденцію відчували добре.
Дніпропетровськ суттєво не відрізнявся від Запоріжжя. А ось Харків став невеличким сюрпризом. Їдеш по місту тролейбусом і бачиш переважно україномовні вивіски. Майже як в Києві! Хоча, походивши містом довше, я зрозумів, що перша столиця Радянської України дотримується своєрідної двомовності. Назва установи, магазину чи кафе подається українською, скажімо: «Спорттовари», «Ласунка», «Барвінок», «Сонечко», «Світанок», а ось вся інша інформація – лише російською. Наприклад: «магазин работает с 8.00 до 21.00, выходной – воскресенье». Саме цією особливістю Харків відрізнявся від Києва. І все ж на фоні Донецька, Луганська, Сімферополя столиця Слобожанської України виглядала майже як Львів!
Зазначу, що тоді у Луганську я відшукав один-єдиний напис українською мовою: «Кафе «Зустріч». А над обкомом партії тоді «торжествувала» двомовність, бо навіть назву рідної партії, яка дбала про народ і яку цей народ знав, як облуплену, доводилося перекладати. Тому й сяяв уночі неоновими літерами двомовний напис: «КПCС – КПРС».
Крим теж не міг похвалитися успіхами в українізації. Лише два написи в центрі міста: «Український хліб» і «Готель «Україна». Тепер, звичайно, значно більше. Але й це «значно» є великою умовністю, бо лише одна з десяти вивісок у столиці АРК буде україномовною. Як при цьому можна говорити про «насильницьку українізацію»? Але ж говорять! Мало того, говорять навіть про фашизм… Але якщо це і фашизм, то його вістря скероване проти України, українського народу, української мови.
Південний Схід України є «територією абсурду», і з цим треба щось робити. Можна погодитись із тим, що людям важко ось так, відразу, вивчити українську. А якщо важко, то держава мусить допомагати! Натомість бачимо, що вона прагне законсервувати нинішній стан речей. Скільки людей з тих країв виступають за двомовність? То невже не можна було впродовж 18 років забезпечити цю двомовність хоча б у вивісках? Найзапекліший львівський радикал погодився б, якби у Маріуполі 50% візуальної інформації було українською мовою, а 50% – російською. І, зауважте, йдеться не про Тюмень, Сургут і Хабаровськ, де проживає чимало українців, не про Краснодар чи станиці Ставропілля, а лише про Маріуполь – місто, яке знаходиться на території України!
* * *
…Коли я ходив цим містом, то відразу пригадав, що заснували його греки, переселені Катериною ІІ з Криму. Багато вивісок у місті відображають його грецьку специфіку. Не можу сказати, що мені це не подобається, скоріше, навпаки. Зразу видно, що це Маріуполь, а не якась там Зачепилівка! Але ж у місті проживають і українці, думаю, їх не менше половини… Вони що, не мають права на збереження своєї національної ідентичності?
Тож більше віри було б уболівальникам за двомовність, якби вони її втілювали у життя. Наполегливо і послідовно; з тим же завзяттям, що й кричать. З такою ж принциповістю. А поки що ми вимушені розчарувати сябрів. Наша «послідовна мовна політика» стосується Заходу України та ще, може, Центру. А Південний Схід може тільки позирати на Мінськ із заздрістю. Там хоч білоруські вивіски є…
Сергій ЛАЩЕНКО.
Джерело>
Обговорити на форумі