Ще в 1995 році уперше в українській історії в селі Германівці на Обухівщині було відкрито пам’ятник видатному політичному і військовому діячеві, державотворцю, Гетьману України Івану Виговському. Славний лицар нашої землі закликав вигнати чужоземних воєвод з України, відкрито виступив проти московського уряду і навіки закарбував у історії 7-9 липня 1659 року, саме тоді козаки на чолі з Іваном Виговським вщент розбили 100-тисячне російське військо під Конотопом.
Ім’я видатного політичного і військового діяча, державотворця, гетьмана України (1657-1659) Івана Остаповича Виговського, пов’язане і з нашим краєм. У царській «жаловалной грамоте», датованій 12 липня 1654 року, стверджується, що генеральному писарю Війська Запорозького Виговському надаються «маятности, оприч козаков» у містечках Трипіллі й Стайках «со всякими доходы и со усема угодьи, к тому ко всему належачими». У 1656 р. царським пожалуванням Київський полковник Антін Жданович здобув «пустые местечка» Обухів і Германівку, а генеральний писар Іван Виговський — Копачів, маєтність, яку нащадки Виговського тримали аж до початку нинішнього століття.
Іван Виговський походив із стародавнього роду дрібної української шляхти Київського воєводства: замолоду вчився в Київській академії, пізніше служив писарем при комісарі Штембергу, який правив Україною. Тут він і познайомився з чигиринським сотником Богданом Хмельницьким. На початку Української революції в битві під Жовтими Водами (6 травня 1648 р.) Виговський, який воював на боці поляків, потрапив до татарського полону. Літописець пише, що в якогось татарина Хмельницький Виговського «за єдну виминял шкапу». Тоді Богдан і взяв його своїм генеральним писарем. Цю посаду Іван Остапович обіймав 9 років, аж до смерті гетьмана.
Після смерті Богдана (6 серпня 1657 р.) гетьманство перейшло до його сина Юрія, але будучи малолітнім, той поклав булаву, тож 25 серпня 1657 р. козаки наставили Юрієвим опікуном Івана Виговського і затвердили гетьманом.
Виговський продовжив політику Б. Хмельницького: основне прагнення його було забезпечити Україні повну самостійність. У державотворчих зусиллях Виговський спирався на старшину, шляхту, ігноруючи козацькі низи. Почалися міжусобиці. Претендентів на гетьманську булаву виявилося більш ніж достатньо. У боротьбу за неї втрутився і Юрась Хмельниченко, підтриманий запорозьким кошовим Іваном Сірком.
Після Богдана московський цар весь час намагався обмежити автономію України. Виговський поспішив з укладанням угоди з Польщею, щоб мати вільну руку супроти Московщини. 16 вересня 1658 р. під Гадячем укладено з Польщею договір. Зміст його був такий: Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства мали творити одну цілість, що входила до складу литовсько-польської держави зі своєю автономією. За знаменитим Гадяцьким трактом Україна мала укласти союз із Польським королівством і Великим Князівством Литовським від імені Великого Князівства Руського. Україна забезпечувала собі повне внутрішнє самоврядування, усі посади, разом з гетьманом, мали обіймати українці. Велике Князівство Руське повинне було мати всі державні установи й чини, свої суди, монету, військо тощо.
Укладання Гадяцького договору було гаслом до початку відвертої війни між Україною і Москвою. Цар Олексій видав грамоту до українського народу, в якій оповіщав гетьмана Виговського зрадником і закликав народ не слухати його. Зі свого боку український уряд розіслав маніфест до всіх європейських дворів, у якому стояло: «Ми, все Військо Запорозьке, заявляємо перед цілим світом, що цар московський не виконував обіцянок, а нарешті задумав знищити Білу Русь і Україну, почав сіяти усобицю, піддержувати бунти проти гетьмана і наступати на Україну оружною рукою».
Своїми універсалами гетьман закликав вигнати воєвод і гарнізони з України: «Наміри підступної Москви видно в усьому: вона готує нам ярмо — насамперед домашньою, громадянською війною, тобто нашою власною зброєю, без ніякої нашої вини». Нарешті, після Конотопської битви (8 липня 1659 р.), де стотисячна московська армія зазнала нищівної поразки, воєводи самі повтікали до Путивля. Після перемоги під Конотопом гетьман в універсалі закликав: «Краще жити у вольностях, здобутих кров’ю, ніж у залізній московській неволі». Але Виговський не зміг використати своєї перемоги. Проти нього виступила опозиція, підтримувана московськими воєводами. Почалося народне повстання; жертвою його став автор Гадяцької трактації Юрій Немирич. Прийшли страхіття громадянської війни. Воєвода Трубецькой знову зібрав свої полки і вирушив на Україну, займаючи місто за містом, і приводячи всіх до присяги на вірність.
У відписці 30 серпня 1659 р. Київський воєвода Василь Шереметьєв повідомляв царя: «...холопи твои Васика Шереметьев с товарищи челом бют. Гетман Ивашко Виговской, забыв страх Божий, твою великого государя милость и присяги свои, тебе великому государю изменил; а к нему пристали полковники и сотники, и атаманы, и старшина, и все козаки, и во всех городах и в местечках мещане, и вся чернь тебе великому государю изменили же и учинились непослушны; и я холоп твой Васька, прося у Бога милости и к пречистые Богородицы помощи, посылал товарищей своих, князей Юрия Баратинского и Ивана Чаадаєва с твоими великого государя ратными людьми на изменников под городы: под Гоголев, под Триполье, под Вороньков, под Стайки, под местечка: Макарова, под Бышев, под Бородянку, под Горностай поля: а под иные местечка и села, и деревни по обе стороны Днепра, посылал я холоп твой Васька подполковников рейтарского строю Семена Скорнякова-Писарева да Ивана Шепелева, и голов с сотнями, и милостью, государ, Божиею и пречистые Богородицы помощію, и твоим великого государя царя и великого князя Алексея Михайловича, всеа Великія и Малыя и Белыя Росіи самодержца, и сына твоего государева, государя, нашего благоверного царевича и великого князя Алексея Алексеевича, всея Великія и Малыя и Белыя Росіи, счастьем, те городы и местечка взяли и выжгли и высекли…».
З особливою жорстокістю московські «государевы люди» познущалися над повсталими проти них Трипіллям і Стайками, що були надані у володіння Виговському царем Олексієм у 1654 р. Про цю серпневу каральну експедицію знаходимо запис у дослідника Б. Грінченка: «Те військо попалило й зруйнувало вкрай містечка Гоголів, Вороньків, Трипілля, Стайки, Макарів, Горностай-поле і багато інших містечок, сіл і хуторів, а людей, і жінок — усіх до ноги вибили, і так побито було дуже багато народу нічим не винного». Цим жахливим погромом Шереметьєв викореняв серед мирного населення «супротивников», прибічників «злохитростного зменника Ивашки Виговського — клятво преступника і розорителя веры христианской».
Не покладаючи рук, Москва працювала, щоб знищити діло гетьмана Виговського. До Трубецького пристали козацькі полковники Цицюра, Золотаренко, Сомко. Одночасно запорозький кошовий Іван Сірко підняв повстання на півдні, проголошуючи гетьманом Юрія Хмельницького. Виговський опинився у тяжкому становищі. Його вороги дуже зручно агітували, що нібито він «запродав Україну ляхам» і хоче запровадити колишні польсько-шляхетські порядки. Народна маса не могла оцінити користей Гадяцької унії, а сама думка про повернення під верховенство польського короля була для неї страшною і нестерпною.
Сірко і Хмельниченко підступили до Чигирина. Виговський залишив столицю, вирішивши заапелювати до козацької ради. Раду було скликано 11 вересня 1659 р. в містечку Германівка. На неї прибули два ворожі табори — Виговського і Сірка з Хмельницьким.
Раду в Германівці Виговський мусив залишити втечею до Білої Церкви. Там зібралася нова рада, де він склав гетьманську булаву. Історик М. Костомаров пише: «Так сумно скінчилось гетьманство Виговського, а з ним скінчилося й Велике Князівство Руське. Українці показали, що вони не в стані зрозуміти й оцінити цей продукт голів, які стояли вище від рівня цілого народу».
Гадяцький тракт залишився для нащадків великим пам’ятником козаччини. Тоді він не був оцінений, але згодом козаки раз у раз поверталися до цієї угоди, як до певного політичного ідеалу: вона зробилася на значний час українською національною програмою. А її ініціатор — гетьман Іван Остапович Виговський — крізь століття охаєння, постає мудрим державцем, патріотом, який ніколи не споганив свого імені коштом свободи свого народу.
Рада в Германівці перетворилася в шалену міжусобну биятику. Вона піддала полум’я в пожежу тридцятилітньої громадянської війни, що увійшла в історію під назвою Велика Руїна.
Юрій ДОМОТЕНКО, краєзнавець.
м. Обухів Київської області.
(«Слово Просвіти»).
