Після занять ми з другом, трохи постоявши на зупинці, в касі якої він купив квиток, сіли у тролейбус 2/9. Їхати треба було на вокзал, я його проводжав на автобус (друг сам із Феодосії). Побачивши вільне місце і поступивши його мені, він вручив мені свою сумку(знаєте правило – хто сидить, той і сумки тримає). Отак ми спокійно, розмовляючи про все й нічого, зокрема про перемогу Юри Демідовича на білоруському відборі на дитяче Євробачення(а саме про його інфернальність), проїхали пару зупинок. Аж раптом – ззаду мене тикає пальцем та вкрай нахабно кличе якась бабця та в наказовому тоні гаркнула «А ну уступі мєсто, нє відішь, женщіна пажилая стаіт». Все б нічого, я б піднявся, якби не два «але» - я є інвалідом 2 групи через спину та вкрай знахабнілий тон, яким до мене звернулись. Я відповів їй «Якби ви мене не штовхали, я б спокійно поступився, а з таким відношенням марно щось чекати». Але річка пішла зовсім не тим руслом, яке зветься «вот молодьож распустілась». Вона мені у відповідь «А ти, хохол, мнє тут рот нє откривай! Панаєхало тут хахлов, савсєм сібя тут хазяєвамі чуствуют». І понеслося! Спочатку я один сперечався, коли ще мова про образу народу не йшла, але коли пішла – мій друг вмішався (зазвичай він спокійний, але тут він аж завівся). Переді мною сиділа жінка, років десь 45, вона так само почала гавкати – спочатку щодо місця, потім – щодо мови. Друг вже їй каже, що ми живемо на території України та як хочемо, так і розмовляємо. Вона ж у відповідь – давню пісню про те, що ми типу їх не поважаємо і все таке. Він перейшов на «общєпанятний», кажучи те, що він поважає росіян та російську, що чекає того ж і від них, доводячи те, що ми маємо право говорити своєю мовою, тим паче, що вона державна. Але та каже: «ну а зачєм тада гаваріть на єнтай мове, када тут всє па руССкі разґаварівают!». Друг вже каже, що в нього мати українка, баько росіянин і він в змозі розмовляти, як хоче. Але хвиля «нєгодованія» вже охопила весь тролейбус. До речі, знайшлася одна жінка, яка мені сказала «да нє обращяйтє вніманія на нєйо, она ж бальная какая-то», та ж жінка потім казала вже геть інше. Бабка ж та ще викрикнула «та будь проклята ваша мова», «хахли вон із крима», і друг мій вже почав тремтіти від люті. Один чоловік, зовні охайного вигляду, ляпнув «я живу в расіі ващєта». Друг йому: «А паспорт у вас який?!». «РаССійскій»,-відповів чолов’яга. Ми накинулися на нього(словесно): «А чєво ви тут тада забилі», «Ну єдьтє в сваю раССію». Бачачи, що друг вже почервонів, я спішно його вхопив за рукав та повів на вихід. Пів тролейбуса перед нашим виходом вже накинулися на нас. Але, під супроводом їхніх звуків люті, ми, не вішаючи носів, під спільний вигу «Слава Україні!», вийшли з тролейбуса на зупинці Сємашко. Не маючи вже грошей на тролейбус, друг запропонував іти до автовокзалу, що ми проїхали. До цього випадку він у своїх поглядах був дещо помірковані ший за мене, але цей випадок змусив передивитися деякі погляди. Ну і кого ще в Україні пригнічують? Ну і хто ще тут шовіністи та фашисти?

P.S. Серед тих людей, що гавкали на нас у тролейбусі, НЕ БУЛО МОЛОДІ. Тільки ті, кому десь за 45… Дорослі люди, діди, баби, який же ви подаєте приклад своїм нащадкам?! Коли між молоддю тільки-но почали сходити паростки взаємопорозуміння та взаємоповаги? Знаєте, не дуже шановні дорослі, є таке прислів’я – Молодим усюди є в нас шлях, дідам з бабами всюди є в нас шана? Так тут друге поняття прямо залежить від першого!

М.І.